Все починалося з того, що моя донька Оксана прийшла додому після навчання і сказала, що виходить заміж. Я тоді ледь з ніг не впала. Чоловіка у мене вже кілька років як не було, тягнула все сама, рахувала кожну копійку від зарплати до зарплати. А тут таке.
– Оксано, яке весілля на мою зарплату, – лиш сплеснула руками.
Сусідка Віра, як дізналася, одразу давай олії у вогонь підливати. Казала, що той її хлопець, Сергій, сирота, ні гроша за душею не має, жодної копійки на весілля чи костюм не збере, і все це впаде на мої плечі. Я слухала її і тільки руки заламувала від розпачу, бо дійсно не знала, за що купувати ті обручки, як оплачувати документи чи збирати стіл.
Але Оксана стояла на своєму, сяяла весь час, коли говорила про Сергія. Я придивилася до нього уважніше, а хлопець виявився дійсно тямущим до роботи. Прийшов до нас на подвір’я, подивився на той розхитаний паркан, що вже п’ять років набік валився, пішов у сарай, знайшов цвяхи, молоток і за день усе заново збив. Потім побачив, що у нас криничний журавель зламався, то пішов до лісу, теж усе направив, змайстрував нову перекладину, навіть не питаючи. Я тоді подумала, що господар у хаті з нього буде добрий, хай вже якось воно буде.
Добре, що вони лишень в РАЦСі розписалися і лишилися жити в моїй хаті. Невдовзі Оксана привела на світ двох дівчаток-близнят, Любу і Надю. Моє життя після цього повністю перевернулося. Я забула про свій біль у спині, забула про втому. Вночі вставала до дівчаток, гойдала їх на руках по черзі, щоб Оксана могла хоч трішки поспати. Сама переодягала, варила перші кашки, вчила робити перші кроки. Коли вони почали говорити і перше слово сказали мені, а не батькам, я аж заплакала від радості.
Минали роки, дівчатка росли, і в хаті ставало тісно. От Сергій і каже, що треба добудовувати хату, бо дівчатам потрібна власна кімната, та й усім нам буде легше. Він казав, що саму роботу зробить сам, бо вміє класти цеглу і робити перекриття, але на матеріали потрібні гроші, і то чималі. Оксана тоді й загорілася ідеєю. Сказала, що її знайома поїхала до Польщі на фабрику, заробляє добре, і вона теж хоче спробувати, аби якнайшвидше зібрати на будівельні блоки та дах.
Я була проти цієї поїздки. Казала їй, що дітям потрібна мати, що гроші можна і тут спробувати заробити, але вона наполягала. Переконувала мене, що це буквально на пів року або на рік, збирала валізи і все повторювала, що мільйони так їздять і повертаються додому з грошима.
Коли вона їхала, ми стояли на автостанції. Оксана цілувала мене в щоки, обіймала дівчат, обіцяла, що швидко повернеться. Перші місяці вона справді присилала гроші. Сергій одразу замовив цеглу, пісок, цемент, закипіла робота.
Наш дім буквально на очах ставав більшим, з’явився другий поверх, новий дах. Але Оксана не поверталася. Щоразу, коли ми розмовляли по телефону, і дівчатка питали, коли мама приїде, вона відповідала, що треба ще трохи попрацювати, щоб вистачило на ремонт у їхній кімнаті і нові меблі.
Не було її два роки.
А потім мені подзвонили з невідомого номера. Якась жінка чужим, сухим голосом повідомила, що Оксана потрапила під машину прямо на пішохідному переході, коли бігла на мікроавтобус, щоб передати сумку додому.
Я не пам’ятаю, як минули ті перші дні. Пам’ятаю тільки, як Сергій мовчки сидів на лавці біля хати і за кілька днів повністю посивів. Я голосила на всю хату, не вірила, що моєї дитини більше немає.
Онучка Надя плакала без упину, а Люба просто мовчала. Вона дивилася в одну точку, не зронила жодної сльози і не промовила жодного слова. Вона просто перестала говорити.
Сергій почав возити Любу по міських фахівцях. Вони казали, що це через сильне переживання, що мовний центр просто заблокувався, і треба час, аби дитина вийшла з цього стану. Сергій повністю взяв усе на себе. Він працював з ранку до ночі, вечорами займався хатою, робив внутрішню обробку, паралельно возив дитину до міста.
За рік я почала помічати, що Сергій змінився. Він став частіше затримуватися в місті після того, як завозив Любу на огляди. Часом повертався пізно, посміхався до телефону. Всередині мене все переверталося від думки, що він вже забув мою Оксану. Я пішла до сусідки Віри, щоб виговоритися, а вона мені й каже, що чоловік молодий, йому треба жити далі, та й дівчатам потрібна жіноча рука в хаті.
Я повернулася додому сам не своя. Всі мої думки були тільки про те, що якась чужа жінка прийде в дім моєї доньки, займе її місце, буде користуватися тим, що Оксана заробляла ціною власного життя. Коли Сергій зайшов до хати, я не втрималася і спитала його прямо у вічі, чи є у нього хтось.
Він зупинився, опустив очі і не став брехати. Сказав, що дійсно познайомився з дівчиною. Її звати Інна. Вона працює в поліклініці, куди він возив Любу. Сказав, що вона теж сирота, виросла в дитячому будинку, дуже добра і розсудлива, і що вона знайшла підхід до Люби.
Мене це просто вразило. Я називала його зрадником, казала, що він осмілився забути Оксану так швидко. Я вимагала, щоб він негайно зібрав свої речі і йшов з мого дому, бо я не дозволю привести сюди чужу жінку.
Сергій нічого не відповів. Він мовчки пішов у свою кімнату. Я цілу ніч не спала, крутилася в ліжку, мене пекло всередині.
З одного боку, я розуміла, що він молодий чоловік, але з іншого — біль за доньку перекривав усе. На ранок я вийшла в коридор і побачила, що шафа порожня. Сергій зібрав свої речі, речі дівчаток і пішов.
Хата стала порожньою. Перші дні я думала, що вони поблукають і повернуться, бо куди їм іти. Але дні минали, а їх не було. Я залишилася одна у великому, ще не до кінця відремонтованому будинку. Мені щодня вчувалися голоси онучок, їхній сміх, кроки Сергія у коридорі. Згодом люди з села переказали мені, що Сергій винайняв невелику квартиру в місті, влаштувався на роботу, а Інна живе з ними. Казали, що дівчата кличуть її мамою, що вона дбає про них, і що Люба не просто знову почала говорити, а навіть пішла до музичного гуртка і співає на дитячих заходах.
Я сиділа в порожній хаті і розуміла, що сама вигнала єдиних рідних людей.
Минуло ще кілька місяців. Накрапав дрібний дощ, був сильний вітер. Я вирішила полізти на горище аби перевернути сухофрукти, які там лежали. Сходами піднімалася повільно, ноги боліли. На останній сходинці у мене раптово закрутилася голова, перед очима все попливло, руки ослабли і відпустили руками перила.
Отямилася я вже в міській лікарні. Поруч сиділа наша фельдшерка. Вона сказала, що прийшла до мене перевірити, як я почуваюся, знайшла мене біля драбини і одразу викликала швидку. Вона ж подзвонила Сергію і сказала, що я в лікарні.
Наступного дня двері палати відчинилися. Зайшов Сергій, а за ним дівчата і якась незнайома молода жінка. Я лежала бліда, схудла, не мала сил навіть підвестися. Дівчатка одразу підбігли до мого ліжка, почали обіймати мене.
Я подивилася на Інну. Вона мала спокійний, добрий погляд. На ній був простий одяг, без жодного форсу. Я простягнула до неї руку і спитала, як її звати, хоч і так знала. Вона тихо відповіла і просила не хвилюватися, сказавши, що вони мене не покинуть і будуть приходити щодня.
Я лежала, дивилася на них і розуміла, якою дурною я була. Я попросила у Сергія вибачення за свої слова і благала їх повернутися до села, жити в нашій хаті, бо хата стоїть порожня, садок заростає, а вони платять гроші за оренду чужого житла.
За місяць, коли мене виписали, Сергій приїхав машиною, щоб забрати мене додому. Вони зібрали свої речі з найманої квартири і переїхали назад у село. Подвір’я знову ожило. Дівчата бігають по садку, збирають черешні, Люба постійно щось наспівує на ґанку. Інна ходить по хаті, готує вечерю, радиться зі мною щодо кожної дрібниці і звертається до мене з повагою. Коли сусідка Віра знову заходить до мене і дивується, як це ми так уживаємося разом під одним дахом, я просто кажу їй, що одна моя дитина пішла на небо, а іншу мені привела доля до хати.
