Ліля почала зустрічатися зі Славиком, закоханим у неї ще зі школи. Він просто подобався їй, як подобаються одному білі, другому жовті троянди, одному осіння, іншому весняна пора… Не більше. Пішов 22-ий рік її життя, а вона тільки єдиний раз пізнала солодкість і гіркоту найкращого в світі почуття до Арсена – її першого кохання. «І останнього, – вирішила вона для себе, – бо ніхто й ніколи не зрівняється ні вродою, ні душею з найкращим у світі хлопцем, який просто покохав другу, і залишається тільки побажати йому щастя, бо він її не обманював, а чесно признався, що в нього є інша, і побажав, щоб вони залишилися друзями».
Ліля вирішила: якщо вона нещаслива в коханні, і Арсена не в силі забути, то хоч би Славика ощасливить, дозволить йому себе любити, порине з головою в роботу – і такий чином полегшить свій душевний неспокій. Тим більше, що батькам її він подобається, мовляв, «свій» та з гарної родини, все про них знають, не те що Арсен, який тільки недавно з батьками переїхав зі сходу країни, коли там стало неспокійно, тож хто його знає, що в нього на думці та які плани плекає, чи не схоче повернутися в рідні краї та й забрати з собою молодшу доньку, для якої вони постаралися, щоб і хату мала, й освіту.
Все так складалося, як Ліля того бажала: на останньому курсі вона вийшла заміж, після навчання знайшлася для неї робота в рідному місті, через пів року народився Артемко, синочок, якому вона сама ім’я вибирала, мовляв, у сні почула, що хтось так кликав її сина, насправді, воно їй звучанням нагадувало того, хто був винятком із правила: «зникне з очей – зійде з думки». Навпаки, Ліля не тільки не хотіла забути Арсена, відпустити з серця, а й постійно згадувала його, молилася за нього, уявляла, що вона не зі Славиком, а поруч із Арсеном, коли вони прогулювались вулицями міста, десь у закутку серця плекала надію, що вони ще можуть зустрітися, якщо в нього не складеться життя з Ритою, і він ще матиме почуття до неї, тоді вона буде готова сказати Славкові: «Прости і прощай. Серцю не накажеш». І вони з Арсеном будуть разом. А щоб він повернувся до неї, вона мусить зберегти свою вроду, тож дбатиме про себе, щоб його не розчарувати, якщо цьому судилось статися.
Минали роки, підростав Артемко, Ліля зі Славиком нібито жили душа в душу, хоч не раз чоловік говорив їй, що вона дуже змінилася, ставши дорослою, де й поділася весела дзвінкоголоса щебетуха, натомість він бачив поруч із собою повсякчас замислену й смутну, немов Несміяну з казки, тільки Артемко міг бачити мамину усмішку. Звідки Ярославові було знати, що його дружина, коли ще носила під серцем його дитину, щодня тайкома вдивлялася в світлину того, кого не переставала кохати, й мріяла, щоб їхній синочок був подібний на Арсена, а не на нього – рідного тата.
Чорна кішка між Лілею і Славиком несподівано пробігла перед днем народження сина, якому виповнювалося три рочки. Коли дружина вкладала спати Артемка, а він вередував, вона чомусь назвала його Арсенком. Славко подумав, що йому просто почулося. Але коли Ліля, стомлена приготуванням застілля для родинного свята, присіла відпочити і стала переглядати сімейний альбом зі світлинами синочка, в кімнату тихо зайшов Славик і з-за Лілиної спини побачив, як вона поставила перед собою два фото – Артемка і дорослого чоловіка, обличчя якого ніжно погладжувала пальцями.
– Арсен? – впізнав Славик хлопця, який п’ять років тому переїхав в їхнє місто зі Слов’янська і деякий час зустрічався з Лілею, – то ти дотепер за ним сохнеш?
Ліля здригнулася від несподіванки:
– А якщо й сохну, тобі що до того? Це смішно – до фотографії ревнувати.
– Навіщо ж ти виходила за мене заміж, коли думаєш про іншого, мене не кохаєш?
– А тобі що – погано зі мною? То йди собі – я не тримаю.
Перша за п’ять років спільного життя сварка закінчилася тим, що Славик тої ночі не ночував вдома, але вранці повернувся, щоб відсвяткувати день народження сина. Коли гості розійшлися, чоловік запитав:
– То як ми надалі будемо жити?
– Як хочеш. Мені байдуже, що ти вирішиш.
– Якщо це твоє останнє слово, то я краще поїду на роботу в Польщу. А там час покаже, як нам бути далі.
Не судилося Ярославу довго затриматися за кордоном,. Йшов 2020-ий рік. Тож довелося повертатися на Батьківщину і дотримуватися карантину. Та він не вберіг Славика, а далі шпиталізація. І тут у душі Лілі щось перевернулося: це через неї все сталося! Як вона так могла поводитись з її добрим і лагідним Славиком? А якщо вона його втратить? Чому не була до нього ласкавою, як належить дружині, а забивала собі голову пустими мріями?
На щастя, молодий організм Ярослава подолав небезпечну недугу. Коли він переступив поріг їхньої оселі, несподівано для себе побачив дружину зовсім іншою, такою, як знав її із юності – веселою й щасливою. Хоч Славик сумнівався в щирості Лілі, але не обмовився про це й словом, однак дружині таки вдалося розвіяти назавжди його недовіру.
Минуло ще два роки. Навесні 2022-ого їхнє місто збільшилося майже на тисячу мешканців. Якось на рідній вулиці Ліля побачила Арсена з дружиною і донечкою. Сім’я приїхала до Арсенових батьків із окупованого Бердянська. І серце молодої жінки не забилося частіше від заснулого назавжди почуття, тільки співпереживання було в ньому.
– Привіт, Арсене, як ви? Може, ми з Славиком могли б чимось допомогти? А донечка ваша, мабуть, ровесниця мого Артемка?
Ліля й Рита стали подругами. Ярослав і Арсен через місяць пішли своїх рідних захищати.