Якби ми з початку пожили в батьків Андрія, то, можливо, я б швидше зрозуміла, який він. Хоча, на початках, мені видавалося, що нема за нього добрішого і чуйнішого чоловіка. Він був дуже уважним до моїх слів, запам’ятовував, що я люблю, а чого ні, коли я виходила за нього заміж, то була певна, що це назавжди.
Все змінилося після того, як я пішла в декрет. Грошей стало менше і я помітила, що чоловік почав купувати не ті продукти, які я люблю, а ті, які дешеві.
– Я не буду переплачувати за бренди, – казав він.
Його не цікавило, що дешева олія пирскає на всю кухню, макарони злипаються в гульку, масло димить, а м’ясо має мати попри кістки ще щось.
– Все є в кістці і в бульйоні, – переконував мене він.
І розумієте, я ж йому вірила. Я вірила, що треба економити, бо скоро дитина буде і як тоді. Хіба я не з’їм печиво Марія замість шоколадного? Тим більше, що воно корисне?
Але далі я побачила, вірніше, занюхала ковбасу…
Аж дивно, що такий розумний чоловік забув, що нюх у жінок при надії наче у поліцейської собаки. І одного дня я занюхала ковбасу і почала її шукати.
Розрахунок Андрія був дуже простим – поставити все на верхні полиці шафи, щоб я не змогла дістати. Але ж я вже ковбаси захотіла, тому покликала сусідку і попросила зняти з верхній полиць все їстівне.
Перед мої здивовані очі попала і ковбаса і дорогий сир, шоколадне печиво і ще багато чого.
Звичайно, що я те все з’їла, тому не мала доказів перед чоловіком, бо він казав, що це, видно, зі старих запасів і він не має ні на що грошей.
– А чого ти зі мною не поділилася?, – перевів він все на мене.
Я не додумалася відповісти, що раніше запаху не було і поки вже мала готові аргументи. То розмова й скінчилася тим, що я не поділилася з чоловіком їжею, а він так тяжко працює.
Більше в домі не було такої дорогої і смачної їжі, тому я подумала, що це справді він колись поставив і забув за ці харчі.
На світ з’явилася наша донечка і стало дуже сутужно, бо я мала мало молока і доводилося купувати дорогі суміші, підгузки, коляску. Дійшло до того, що ми вирішили пожити в його батьків, щоб хоч якось зекономити.
І там мені відкрилися очі.
Не можна було нічого чіпати, ні батькове, бо він це купляв, ні материне, бо вона це купляла. Мати ховала свої харчі в льоху на вулиці, а батько клав в холодильник і перераховував кожного вечора, що пропало. Він навіть яйця курячі рахував і казав, що їсти багато яєць, то шкідливо для здоров’я.
Не можна було брати ні закрутки, ні картоплю, ні квашену капусту, бо не ми це все садили та готували.
Доходило до того, що свекруха ділила їжу між мною і Андрієм та казала, що йому треба більше їсти, бо він чоловік і працює, а я й так молока не маю.
Ви б бачили, як вони між собою говорили, то була лиш одна тема – хто чиє взяв без дозволу.
Я забрала доньку і поїхала до матері.
Мама мені не вірить, що в наш час можлива така поведінка ще молодих людей, бо свекрам нема й шістдесяти. Я їй кажу, що Андрій такий самий, але вона каже, що то у мене просто такий вплив гормонів, адже Андрій такий працьовитий і вихований.
– Ну, вибач, як він не витрачає на тебе всі гроші, то не означає, що він не думає про ваше спільне майбутнє.
Я радію, що я вдома і можу мати хай і картоплю, але вдосталь. Зрозуміло, що треба буде виходити на роботу, бо доньку ростити прийдеться мені самій, адже Андрій корчить з себе годувальника, якому трішки бракує грошей аби орендувати квартиру.
Не розумію, чому мені не вірять, адже я кажу правду?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
