Справді, збоку могло здатися, що старший Тарас не женився через те, що я йому відмовила і вийшла заміж за Петра, але насправді все було геть не так.
Тарас був красенем: високий, очі блакитні, вії довгі, руки міцні. Як брав до танцю, то я відчувала себе наче пушинкою, просто літала на крилах, а як вже вмів у вуха шепотіти, аж мурашки по шкірі…
І ось так я собі мріяла про Тараса і вибігала до нього під горіх, як мама це побачила і давай мені говорити:
– Оксано, геть цей хлопець не до життя, від однієї дівчини перелітає до іншої, чи ти цього не бачиш? Чи и хочеш бути наступною аби він про тебе переповідав іншим?
– Він не переповідатиме, він мене любить!
– Ага, але про інших він тобі переповідає? То чим ти будеш від них відрізнятися?
Я задумалася. Тарас і справді багато мені розповідав про своїх колишніх, як вони себе з ним вели, що йому розповідали, як йому догоджали. Я як подумала, що він і про мене таке буде розповідати, то аж мені ноги стерпли.
Добре, що у мене тоді розум став вище за серце чи я не так вже й кохала Тараса? Не знаю, але слова мами мене дуже зачепили, я більше не хотіла її підводити, ніж продовжувати зустрічі з коханим.
Потім я чула кілька пліток про себе і мені неприємно кольнуло, що це так Тарас мені подякував за те, що я його покинула.
Далі я влаштувалася на роботу в місто і приїжджала лише на вихідні до батьків. І якось я везла дуже важку сумку, то було перед святами, мама такий список склала, що можна було прогодувати всю вулицю, але я була певна, що вона щось забула і ще прийдеться докуповувати.
– Дівчино, давайте я вам допоможу, – сказав мені хлопець, коли я йшла на автобус в село.
Я так втішилася, поки віддихалася і витерла піт з чола, то не одразу й зрозуміла, що біля мене брат Тараса – Петро.
Ми глянули один на одного і дуже здивувалися, коли впізнали один одного. я пам’ятала його непоказним хлопцем, а тепер переді мною стояв приємний юнак.
Відтоді ми якось так здружилися і не раз серед тижня він мене запрошував кудись піти погуляти. А далі й запропонував одружитися і я радо погодилася.
Коли ми почали думати про, де ж разом жити, то виявилося, що варіантів не так вже й багато: або орендувати житло, або йти жити в стару хату до моєї бабусі.
На оренду йшла одна наша зарплата, а на прожиття – інша, якщо думати про дітей, то на що їх ростити? Було вирішено, що Петро поїде на заробітки і ми оновимо бабусину хату.
Так і повелося – хата перетворювалася, ми купили машину і вже думали про те аби й дітей завести.
– Я їду ще раз, а там вже й будемо про дітей думати, – сказав він мені.
В мене було неприємне передчуття і я хотіла йому сказати аби не їхав, бо ж усе вже є у нас, але не сказала, чим і досі себе картаю. В дорозі бусик з’їхав з дороги, всім нічого, а Петро пошкодив спину.
Я поїхала по нього і привезла в Україну. Тепер вже я їздила з ним на всілякі процедури, але шансів не давав ніхто.
Тоді то й люди почали говорити, що дуже вже часто до мене Тарас приходить. Він і справді не женився, але не через любов до мене. А через такий характер, все йому хотілося нових вражень, навіть молодицями не гребував.
Я впустила його в нашу хату, але з однією метою – він мав прибрати пороги в домі, щоб Петрові було легко їздити на колясці і пристосувати поріг.
Коли Петро побачив це, то дуже розчулився.
– Я думав, що ти мене покинеш… а ти…
– Ні, чоловіче, ми будемо тут жити довго і щасливо!
У нас сталося чудо, ні, Петро вже десять років у візку, але чудо сталося – ми ростимо двох прекрасних діток, чоловік працює за комп’ютером і хоч великих грошей не заробляє, але має замовлення, я працюю теж. Дуже багато змінилося в моєму житті, незмінний лише Тарас, він і далі перебирає, але ж щось має бути стабільним, то хай вже буде це. Хіба не так?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
