fbpx

Ви не мусите писати про мене, — голос у слухавці починає тремтіти. Я просто хочу виговоритися

— Ви не мусите писати про мене, — голос у слухавці починає тремтіти. Я просто хочу виговоритися…

— Говоріть…

— Ви ж, напевне, не маєте часу. Часу й справді ніколи не вистачає, та коли людина хоче тобі вилити душу, поділитися сокровенним, то всі справи миттю стають другорядними, пише “Вільне життя“.

Тамара з Оксаною — рідні сестри, проте близькими ніколи не були. Змалку молодша на три роки Оксана недолюблювала старшу сестричку, бо змушена була доношувати за нею одяг. Та ще батьки постійно наголошували, що Тамару треба слухати, бо вона старша й мудріша. А ще старанніша, добре вчиться, вчителі її постійно хвалять, тож Оксані є на кого рівнятися.

До підліткового віку Оксана вже недолюблювала сестру. Бувало, навмисне псувала її улюблений одяг.

— Якось подруга запросила мене на день народження в кафе, — пригадує Тамара. — Я дуже чекала цього дня, бо всі ми тоді справляли дні народження вдома, в присутності батьків, а в кафе була жива музика. Я довго вибирала, в чому йти, бо ми не дуже багато одягу мали. Попрасувала найкращу сукню, повісила на вішачок. І вже перед самим виходом побачила на сукні велику чорну пляму. Оксана облила її гуашшю.

…Коли Тамара закінчила школу й поїхала вчитися до міста — спокійніше в хаті не стало. Щоразу молодша сестра влаштовувала батькам розбірки, що Тамарі віддають до гуртожитка все найсмачніше, купують більше одягу, що вона теж хоче мати свої гроші — не менше, ніж Тамарі виділяють на тиждень.

За рік, після дев’ятого класу, й Оксана пішла з дому. Вступила до медичного училища. І щовихідного вдома була гризня за продукти, гроші, одяг…

— На четвертому курсі в мене з’явився хлопець, — розповідає Тамара. — Тож я дала сестрі ще один привід не любити мене. Вона мені в очі сказала: «От чому я — така красива, з гарною фігурою — досі сама? А ти — ні спереду ні ззаду, а маєш хлопця. На що він повівся — не знаю…» У нас із Ігорем тим часом усе йшло до весілля. Я найбільше боялася, щоб Оксана не зіпсувала мені весільну сукню, тож тримала її в сусідів. А треба було за інше переживати. Оксані моя сукня була нецікавою — вона поклала око на мого майбутнього чоловіка. І перед самим весіллям таки досягла поставленої мети.

Проте тоді Тамара про це не знала, інакше не вийшла б за Ігоря. Уже згодом, коли була вагітною на сьомому місяці, застукала їх на гарячому. Молодята тоді мешкали в місті, в окремій квартирі, яку їм на весілля подарували батьки Ігоря. Оксана часто приїздила до сестри в гості, коли їхала з Чорткова додому. Інколи залишалася ночувати, навіть друзів собі в Тернополі надбала.

— Я тоді стала на порозі своєї спальні, наче вкопана, — пригадує Тамара, ковтаючи сльози. — Дитинка забилася під серцем. Ігор злякався, а Оксана з таким єхидно-задоволеним виразом обличчя дивилася на мене… Повільно підвелася з ліжка і, вийшла повз мене до ванної. Того дня мене забрала «швидка». Вночі я народила сина.

Спершу Тамара була впевнена, що до чоловіка не повернеться. Але з кожним днем цю впевненість підточували його благання, повзання на колінах, запевнення в тому, що Оксана сама винна, що це було перший і останній раз. Тамара не змогла розказати про все, що трапилося, батькам. І не знала, як пояснити їм, що розлучається з Ігорем. Бо ж досі все було добре.

— Я не могла носити цього в собі, і поділилася із сусідкою по палаті, — продовжує Тамара свою гірку розповідь. — Це була старша від мене жінка, народила вже третю дитину. Вона заспокоїла мене, сказала, що всі чоловіки час від часу стрибають у гречку, а надто тоді, коли дружини вагітні. Що це, швидше за все, несерйозно. І добре, мовляв, що я про це довідалася — Ігор тепер стане шовковим на решту життя, адже чутиме вину за собою. Ця жінка наче зламала мою свідомість. Переконала, що я мушу пробачити Ігоря. Заради сина. Бо чоловіка собі ще знайду, а от батька дитині — навряд чи.

Із пологового Тамару забрав Ігор. Були й батьки — і його, і її. І Оксана прийшла. Поводилася так, ніби нічого не трапилося. Всі такі щасливі, з подарунками. У бідної породіллі серце стискалося, хотілося забрати дитину і втекти світ за очі. Натомість мусила усміхатися, вдавати радість. Тулила до себе теплий згорточок і подумки молилася, щоби не розплакатись. Коли обирали хрещених для малюка, батьки запропонували Оксану, але і Тамара, й Ігор в один голос відмовилися.

Незадовго в Тамари пропало молоко. Ігор заспокоював її, купував найдорожчі суміші для малюка, різні делікатеси для дружини. Був добрим — хоч до рани прикладай. Добрішим, ніж до весілля. І поступово з душі жінки відходили зашпори. Чи простила чоловікові? Ні. Але заховала образу на самісінькому дні серця і старалася не згадувати.

Син підростав. Оксана тим часом виїхала на заробітки в Італію, бо зарплата медсестри її не влаштовувала. Там вийшла заміж за італійця, народила двоє діток. Час від часу телефонувала до Тамари, передавала племінникові й сестрі щедрі подарунки.

— Я розмовляла з нею, приймала дарунки, бо Оксана й справді дуже змінилася, — розповідає Тамара. — У неї добре склалося життя, тож вона вже не заздрила мені. Нам нічого було ділити. Хотілося відновити родинні стосунки, бо ж нас тільки двоє у батьків. До кого звернуся, думала, коли їх не стане? Але доля підкинула мені ще одне випробування.

В Ігоря на роботі почалися скорочення, він звільнився і вирішив їхати на заробітки. Оксана запросила його до себе, пообіцяла, що її чоловік візьме Ігоря на роботу до себе на фабрику. Я погодилася на таку пропозицію, бо тоді навіть не припускала, що Оксана з Ігорем можуть зруйнувати вже дві сім’ї. Але вони там, в Італії, відновили стосунки. Чоловік Оксани дізнався про це, розлучився з нею і вигнав з дому. Дітей, звісно, не віддав. Ігоря теж звільнив. Про всю цю історію я дізналася, уявіть собі, від своєї мами, а та — від уже колишнього зятя. Мама потрапила в лікарню з високим тиском. Мені найважливіше було її врятувати — все решта не мало значення.

Оксана залишилася в Італії, а Ігор повернувся додому, бо не зміг знайти роботу. Тамара подала заяву на розлучення і виїхала з чоловікової квартири — повернулася в село до батьків. Перевела сина в сільську школу. Жінка вже напевне знала, що не зможе вдруге пробачити чоловікові. Й сестрі також.

Проте, очевидно, долі цих трьох людей — Тамари, Ігоря й Оксани — поєднані навіки. Приїхавши додому, Ігор занедужав. Оскільки нікого, крім немічних батьків, у нього не було, то Тамара взяла всі клопоти з лікування й догляду за чоловіком на себе.

Коли про недугу Ігоря дізналася Оксана, зателефонувала сестрі й запропонувала гроші. Тамара прийняла цю допомогу, адже не могла впоратися самотужки, залізла в борги.

Ігор тепер прикутий до ліжка. Колишня дружина навідується до нього, найняла двох доглядальниць, котрі працюють позмінно. Гроші на зарплату для них надсилає Оксана. Його син уже має свою сім’ю, двійко дітей.

— Знаєте, через що мені найбільше прикро? — запитує Тамара й відповідає: — Що я не пішла від Ігоря ще тоді, коли була вагітною. Хотіла зберегти сім’ю, але після чоловікової зради жодного дня в житті не почувалася щасливою дружиною. Була щасливою донькою, щасливою мамою, а щасливою дружиною — ніколи. Я не настільки сильна людина, щоби простити зраду. Та й не можна її прощати! Цього мене життя навчило.

Про чоловіка піклуюся, бо більше нікому, бо він — батько мого сина. З Оксаною спілкуюся, бо підставила мені плече в скрутну хвилину. Я вдячна їй за це.

— А як склалося її життя після розлучення? — запитую. — Вона бачиться з дітьми?

— Бачиться, хоча вони мешкають із батьком, уже дорослі. Я і мої батьки їх жодного разу не бачили, тільки на фото. В Оксани є якийсь чоловік, але це, як я зрозуміла, несерйозно.

— А у вас є якийсь чоловік?

— Ні. Я не мала чоловіків, крім Ігоря. Зневірилась. Люблю тільки батька, сина і внука.

Аби надихнути цю жінку, дати надію на те, що її щастя іще попереду, що можна ще бути коханою і щасливою, я сказала:

— Думаю, ви ще зустрінете свого чоловіка. Того, який змінить ваше ставлення до чоловіків загалом. Просто ви дуже порядна, великодушна — і Бог шукає для вас гідну пару. Це ж непросто, мабуть…

Жінка засміялася. Подякувала за розмову. Зізналася, що їй справді стало легше. Пообіцяла зайти на каву, коли буде в Тернополі й зможе викроїти час. І таки прийшла. Ми тепло поговорили вже віч-на-віч. Тамара дуже красива жінка, інтелігентна й невимовно добра. Їй іще немає п’ятдесяти, але на вигляд значно молодша. Її жіноче щастя ще попереду. Адже Бог завжди винагороджу є людей за доброту.

Ліля КОСТИШИН.

You cannot copy content of this page