Як і у кожної мами, у моїй душі є місце тільки для любові до своєї дочки. Зрозуміло, після новини про те, що вона виходить заміж, я повірила — це один раз і на все життя.
Потім ми познайомилися з майбутнім зятем, який сподобався нам з чоловіком. Але з мамою зятя ми не відразу порозумілися…
А точніше, порозуміння взагалі не було, бо ми надто різні. Його мама навіть говорила, що не хоче влаштовувати дітям весілля, бо це «лише напускний пафос і зайве витрачання грошей».
Моя дочка з раннього дитинства мріяла про пишну весільну сукню, про квіти, про музику. А що я? Візьму і не здійсню цієї заповітної мрії? Тим більше, що у нас із чоловіком теж було пишне весілля. І я знаю, як це чудово.
З батьками нареченого ми тоді довго з’ясовували стосунки і майже ніколи не спілкувалися, але весілля зробили розкішним.
Коли ми почали думати, де наші діти житимуть, то запропонували їм свій великий будинок у передмісті. Але вони молоді й хотіли жити ближче до центру, адже там робота й вирує справжнє життя.
Звичайно, почали шукати інші варіанти. Жили вони спочатку з батьками молодого, але свекруха не давала моїй доньці ні хвилини вільного часу.
Як моя душа вболівала за Юлечку, словами не передати, але що я могла вдіяти? Така у неї доля. Минув рік після весілля і я вперше стала бабусею
На жаль, внучку бачила рідко, тому що свекруха була не дуже гостинна до мене та мого чоловіка.
Коли моїй дочці було 25 років, вона потрапила у стаціонар. Спеціаліст сказав зробити все, аби моя дитина змінила оточення. Життя зі свекрухою дало ось такий результат.
Ми з чоловіком вирішили забрати дітей та онука до себе, але у нас однокімнатна, і це зовсім не зручно. Вирішили, що продамо свій будинок у передмісті, візьмемо кредит та купимо для дітей квартиру. Так і вчинили.
Думали, що половину за квартиру заплатить мама зятя, але вона сказала, що син не потребує нового житла, адже має достатньо квадратних метрів у своїх батьків.
Прожили діти разом лише 7 років, а потім подали на розлучення.
Свекруха не вгамовувалась. Щодня приходила до сина і невістки. Щось їй потрібно було вічно. Прийде, а діти зібрались у парк з дитиною гуляти. Так вона за сина і до себе додому його забирає, бо їй нібито щось там потрібно допомагати. А повертався він через днів зо три.
— Ми з татом шафи у кухні ремонтували. Що мені потрібно було щоразу повертатись додому? – щиро дивувався зять на обурення моєї дочки.
Або ще картина свідком якої уже я була. Приходжу а сваха у передпокої стоїть одягнена – сина чекає.
— Поїдемо йому черевики купувати і курточку придивимось.
Ну поїхали вони, а донька в сльози. Виявилось, що у зятя зарплатня учора була, от вони з мамою її витрачати поїхали. У сімейний бюджет ні копієчки він не дав.
Розлучення було неминучим, тут уже всі це розуміли. Але нас сюрприз очікував. Зять на поділ майна подав. Мовляв, квартиру купили у шлюбі. Донька була у декреті. Отже саме він, нібито на неї і заробив.
Ми з чоловіком мали його однокласника, який був юристом і представляв наші інтереси. Дорого нам те обійшлось, але ми довели, що квартира куплена тільки на наші гроші і ремонт зроблено теж з нашого сімейного бюджету. Тут я мушу вклонитись однокласнику чоловіка, він за нас горою стояв. Нічого сваха з зятем не отримали. Навіть, речі у сміттєві пакети складали коли виїжджали. Ми їм і сумки не дали.
Не знаю, як складеться далі доля моєї доньки, але я вдячна тим людям за те, що вони були у нашому житті. Моя донька зрозуміла, що у цьому житті може розраховувати тільки на родину. Усвідомила нарешті, що не всіх людей потрібно міряти по собі і прощати багато чого теж не можна. Вона стала сильнішою. Вона стала незалежнішою і більш у собі впевненою.
Тепер я бачу, що її наступний чоловік буде справжнім мужчиною. Іншого вона поруч із собою просто не потерпить. Ось за що я дякую тим людям. Хай живуть собі з Богом. Всі ми різні.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – pexels.
