— Ви всі мої діти, сину! – уперше за десять років відколи він пішов з дому зателефонувала мама, – Нікого не ображу, ти ж мене знаєш! Не можу я більше з Оленою в одній квартирі жити, хоч плач! Так, вона моя дочка і зять золотий, але вже вік не той! Давай продамо синку квартиру і купимо на нашу з тобою частку заміський будиночок із землею! А Оленка хай з чоловіком вирішують, як далі собі бути.
Петро погодився одразу. Навіть думати не було про, що. Зрадів навіть. Нарешті мама згадала, що має не лише доньку, а й сина. Він на тата був схожий, ось і не любила його мама, так і казала:
— Дивлюсь на тебе і бачу зрадницькі очі твого тата! Ти не винен, але любити тебе просто сил немає.
Петро змирився,4 ще тоді в дитинстві. Шкодував матір, навіть на очі їй намагався не попадатись. Оленка ж росла вередливою і самозакоханою особою. Маму і брата сприймала, як власну обслугу і при кожній нагоді намагалась довести свою зверхність. Що й казати, між братом і сестрою ніколи не було теплих почуттів. Тому, коли мама запропонувала сину піти навчатись до технікуму у інше місто, той погодився з радістю.
Коли залишав рідний дім навіть не шкодував. Добре пам’ятає почуття свободи і щастя. Коли інші хлопчаки плакали за батьками, Петро зціпивши зуби віддавав усі сили навчанню, аби залишитись в цих стінах і не повертатись додому. На канікули його забирав до себе Олег Львович, вчитель, який замінив йому тата маму і родину.
— Приїхати не зможу, – сказав тоді матері, – Перешли мені потрібні документи, все підпишу. Повністю тобі довіряю.
Трохи згодом таки поїхав до матері у новий дім допомогти зробити ремонт. І справді прекрасна оселя. Поруч ліс і річка, свій город і чималий двір. Правда сам будинок був трохи занедбаний, але що Петро полагодив, а то залишив чималу суму мамі на те, аби найняла робочих. За сестру навіть не питав. Колись було почав розмову, але побачив, як мама почервоніла і зрозумів, що тема не прийнятна.
Років десять з того часу минуло. Петро уже мав двох синів. Дружина синьоока блондинка душі не чула в чоловікові і дітях. Живуть собі радіють, але ось з власним житлом не склалось. І гарно ніби заробляють вони вдвох, але все потрібної суми хоча б на перший внесок не назбирають.
Однієї ночі зателефонувала сестра. Петро навіть голосу її не впізнав, бо ж років двадцять не бачились і не спілкувались:
— Мама злягла, – мовила сухо, – Якщо не приїдеш не забереш віддам у притулок. Мені усі оці прикрощі ні до чого.
Петро того ж дня з дружиною і дітьми поїхали до матері. Та лежала нерухомо, а Оленка бігала довкола і голосно жалілась на свою долю і на те, що їй усе оце геть не потрібне:
— Сестро! – мовив Петро ледь тримаючи себе в руках, – Іди до свого чоловіка, а ми тут уже самі якось. Речі перевеземо, маму доглянемо. Врешті, це мій дім.
Оленка аж підскочила:
— Ого, губу розкатав! – мовила уїдливо, – Це ж ти чому так вирішив, наївний? Це мій дім, я маму сюди пожити впустила. Тут батьківщина мого чоловіка, а ти тут до чого?
Тепер Петро геть нічого не розумів.
— Адже ви ж з мамою нашу квартиру продали і мама собі ось цю хатину придбала? До чого тут твій чоловік?
Оленка сміялась до сліз. Аж сіла, бо й дихнути не могла.
— О, наївний! Де ж такі на світ беруться? Нічого ніхто не продавав, я з сім’єю там живу. Просто ми не хотіли, аби ти там хоч якісь права мав. Ой мамо, а він дивиться на мене, як учора вилупився, все тю тю твоя частка. Нікому нічого не доведеш. Все тепер моє. То що, – сказала трохи заспокоївшись, – Що з нею робити будеш?
Петро тихцем вийшов з дому. Хотілось плакати, але поруч були сини, вони не повинні були бачити таткових сліз. Він і справді тоді навіть не перечитував тих документів. І не просив маму показати документи на цей дім. Сів в машину і глибоко вдихнувши наказав собі навіть не думати про все, що сталось.
Маму шкода. Себе шкода. дітей шкода. Але на цьому все. Нема у нього більше родини. НЕМАЄ!
Автор Анна К.
Передрук без згоди автора – заборонено.
Головне фото ілюстративне – firestock.
