Серце Олени шалено калатало, але вона промовчала. Двері за Іваном зачинилися. Олена залізла на диван, вкрилася, сховавшись під пледом з головою, і заплакала.
Олена та Іван познайомилися на весіллі друзів шість років тому. Стосунки склалися швидко і легко, і вже за півроку Іван зробив Олені пропозицію. Пишне весілля не влаштовували, вирішили – це не головне, головне, що вони знайшли один одного, що попереду довге щасливе життя.
– Я все ж більше дівчинку хочу. – Усміхалася, уявляючи майбутню доньку Олена.
– Значить, мінімум двох плануємо, бо мені син потрібен. Будемо з ним і на рибалку, і в гараж, і на футбол. – мріяв Іван.
– І сестричку захищатиме. – підтримувала Олена.
Із появою дітей вирішили не відкладати. Обоє дуже хотіли, щоб дім скоріше наповнився дзвінким дитячим сміхом. Але за п’ять років мрії так і лишилися мріями. На огляди бігали, обстежувалися регулярно – обоє здорові, все добре, а довгоочікувана радість не наступала.
– Так буває. Спробуйте нові методики. – Порекомендувала лікар, коли Олена прийшла на черговий прийом.
Іван погодився. Але спроби за спробою закінчувалися невдало. Адже всі ці огляди, підготовка, процедури вимагали багато часу. Не за горами були їхні сорокарічні ювілеї.
– Просто я вже не підходжу для цього. – плакала Олена, після чергової невдалої спроби. – Не зможу я тобі подарувати сина, розумієш, не зможу. Ти краще покинь мене. Знайдеш іншу, молоду, вона зможе. – схлипувала Олена.
– Не кажи дурниць! – Іван обіймав дружину, намагаючись заспокоїти.
– Може, візьмемо дитину з сиротинця? – запропонувала одного разу Олена.
Іван задумався, кілька хвилин мовчав.
– Може, я погана людина, але я не зможу. Адже це чужа дитина… Не зможу. – Відповів він повільно, важко вимовляючи кожне слово.
Так і жили. Олена майже щоночі бачила уві сні малюка, якого притискає до серця. Із заздрістю дивилася на подруг, у яких були діти, та й просто на незнайомих жінок, що гуляли з візками. Бачила вона і як чоловік поглядає на дитячий майданчик, виходячи з машини біля будинку. А ще відчувала, як ширитися між ними прірва, як поступово затягує холодком колишнє кохання. І ось це сталося.
Було складно, але Олена твердила собі: нехай хоч хтось із нас буде щасливий. Буде в Івана довгоочікуваний син, от і добре, от і добре.
Подали на розлучення. Квартиру Іван залишив їй і, коли приїжджав, за залишками речей, Олена бачила з вікна його нову дружину Катерину, яка походжала в очікуванні біля машини. Живіт на той момент був уже округлим. Очі засльозилися, і Олена відвернулася.
– Дякую. – Іван важко зітхнув, стоячи у дверях.
– За що? – здивувалася Олена.
– За те, що розумієш. – Іван опустив голову.
– Я рада за вас. – Олена посміхнулася.
– Олено Анатоліївно, ми на вас чекаємо за тиждень. Якщо всі аналізи будуть у нормі, то одразу проведемо процедуру. – Олена застигла з телефоном у руках. Адже дійсно залишалася ще одна спроба, а значить, ще один крихітний шанс.
На свій сорокарічний день народження Олена отримала найдорожчий, довгоочікуваний подарунок – її багаторічні сподівання здійснилися. Олена була щаслива. Іванові вона вирішила нічого не казати. Нехай буде вже так, як склалося, він буде щасливий у своїй новій сім’ї, а в неї буде своя маленька сім’я.
– Дівчинка. Однозначно дівчинка. Здорова дівчинка. – Коментувала лікар, дивлячись у монітор. Олена лежала, і її серце завмирало від щастя. Увечері того ж дня Олені подзвонив Іван. Вона дуже здивувалася, але відповіла.
– Оленко, Каті не стало… Все почалося раптово, якісь ускладнення виникли, не змогли врятувати. – плутано пояснював Іван.
– А дитина? – злякано запитала Олена.
– Лікарі кажуть, все буде добре, він у спеціальній камері якійсь. Я погано розумію. Можна я приїду? Я тут більше нічого не можу поки що зробити. І один бути не можу.
– Звісно, приїжджай. – У Олени самої поки звістка не вкладалася в голові, і вона розуміла, як Іванові зараз важко.
– У Каті лише брат. В іншому місті. Я вже подзвонив, він скоро приїде. Чому так? Наче Бог однією рукою дає, а другою забирає. Не впевнений, що я впораюся один із малюком? – стомлено говорив Іван, задумливо вдивляючись у чашку, з давно холодним чаєм.
– Повертайтеся додому, разом із сином. – почув Іван слова Олени і підняв голову. Декілька секунд вони дивилися один одному в очі.
– Я ж зрадив тебе… Яка ти сильна та мудра. Вибач. – Іван стиснув і поцілував теплі Леніні руки.
– Давно вже вибачила. – відповіла Олена.
Через три дні після прощання з Катею Івану дозволили забрати сина. З малюком все було добре.
– На тебе дуже схожий. Ім’я вже обрали? – Запитала Олена, з ніжністю дивлячись на сплячого хлопчика.
– Катя хотіла Ярославом назвати. – відповів Іван і осікся.
– Гарне ім’я. – схвалила Олена. – А доньку Софією назвемо. – Іван здивовано глянув на Олену, яка тримала руку на животі. Він і не помітив, що Олена округлилася. – Остання спроба виявилася вдалою.- Усміхнулася Олена. Іван притис її до себе.
Вони довго мовчки обнявшись стояли над ліжечком, у якому сопів Ярослав, і важких думок було багато, але світлих і теплих було більше.
