Ніхто й не скаже, що мені п’ятдесят… Особливо при такому світлі… Ні, я не якась там панянка з екрану, а звичайна продавчиня в сільському магазині… Просто гени такі…
Мама до самої старості не мала зморшок, лежала наряджена, як молода дівчина, чим викликала у жінок заздрість.
– Як файно виглядає, як молода… Мені би так.., – не одна казала.
От і мені отак пощастило – мати молодість на лиці. Але кому її тепер треба?
А було ще років десять тому… До мене молодші на десять років чоловіки залицялися, а я ж вірна… А тепер кому я треба?
Заміж я вийшла за найкрасивішого хлопця в селі, перспективного, адже син самого директора школи, мати його мене не дуже хотіла.
– Вміє лише губи фарбувати. Нащо мені такої невістки?
– А яка у вас робота, Галино Петрівно, – казала я їй в очі, – вам ні кури патрати не треба, ні кролі – все вам батьки учнів готове приносять, а ви зі свого нічого не маєте. Як вам так треба, то я вам можу свиню всю розібрати – ви лиш кажуть.
Так, я маю добрі гени, але ці руки мама моя не жаліла, бо у нас аж такого достатку не було – і поле обробляла, і господарку, і доїла, і патрала… Тому й раділа, що так заміж вийду, що ніколи вже не доведеться кролів білувати…
Проте. Не встигла я й намилуватися роком такого безтурботного життя, як вже було по союзі і зміна керівників, надто ярих відсторонили від посади, тому моїх свекрів в школі ще тримали на вчительських посадах, але вже без керівництва та догідливості.
Прийшлося Галині Петрівні завести кури, а далі й свиню…
Хоч я, за словами свекрухи, ні на що не була здатна, крім малювати губи, але мій Петро, її син, виявився ще більш непридатним до існування поза батьківськими зв’язками.
Вчитель з нього був ніякий і він сам це визнавав, єдине, що він хотів мати – багато грошей і при цьому нічого важко не робити.
Як і всі в його родині.
Виявилося, що я маю на них всіх працювати та догоджати, знайшли собі таку дівчинку на побігеньки…
Але я теж планую на кроки вперед і повідомила, що при надії.
Хай думають, бо зі мною так не буде, як в казці «битий небитого везе».
Поїхав мій чоловік за кордон на кілька років. План у нього був чудовий – заробити грошей і відкрити в селі магазин. Для такого діла можна й потерпіти розлуку, чи ж не так?
Я й сина гляділа й магазин купила, в батьків позичила, рідні, плюс гроші Петра – коли чоловік приїхав, то я гордо показувала йому відремонтований магазин.
Ні він, ні я доти не займалися подібним «купи-продай», тому або задорого купували і не могли вчасно продати. Або купували дешево і неякісний товар, то люди до нас вже не хотіли йти…
Ми дуже швидко прогоріли, бо прийшла ще й перевірка і виявилося, що у нас нема ліцензії…
Поїхав Петро ще раз, а я вже дитину в садок і сама за прилавок, щоб зекономити на зарплаті продавцям.
Сама на базу, сама везу товар, сама розгружую…
А свекри лиш повчають та мораль читають…
– В наші часи за таке б, – тільки й чула.
Ніякої підтримки, навіть мої батьки вже не хотіли вникати у мої проблеми.
Отак і життя проходило – важко було вже той магазин кинути, а прибутків він приносив рідко.
І я все життя за тим прилавком.
За тим прилавком мені стільки чоловіків в любові зізнавалися і не лише для того аби я їх записала на зошит…
Господи, не раз я заснути не могла, бо була на пів кроку до того аби впасти в чиїсь обійми і відчути, що я кохана жінка, яку люблять і леліють… А не ось це все, якесь викручене і перемелене…
Коли й син виріс? Як це я вже бабуся? Коли це сталося?
А потім Петро:
– Вибачай, але я хочу вже на старості пожити для себе. Я давно маю іншу в Німеччині, вона мене розуміє і нічого від мене не вимагає…
Ось і вся казка для мене, принцесу, з шкірою білою як сніг, волоссям чорним, як крило ворона і очима синіми, як небо…
Фото Ярослава Романюка.
