fbpx
Історії з життя
– Вибачте мене за прямоту: у вас нездужає дружина, а ви приводите в дім якусь жінку і, якби я захотіла, то все було б, так? Ну, як ви можете! Це ж низько! Невже всі такі? Чого вам не вистачає?

Я хвилювалася через свою самотність. Чоловіки дивилися крізь мене, і неможливо було зрозуміти – чому? Все при мені, розумна, співати – танцювати – будь ласка! Але… «марні Ваші досконалості…». Справедливості заради, потрібно сказати, що була категорія чоловіків, які до мене тягнулися – одружені. Що вони бачили в мені, чого не бачили холості – це залишалося загадкою. Я цуралася їх – хотіла сім’ю, дітей. Роки минали…

Вихідні і державні свята проводила у своїх заміжніх подруг, які час від часу намагалися влаштувати моє особисте життя. Найчастіше пропадала у Ліди, з якою працювала в одній школі. Її чоловік, Олексій, колись навчався у військовому інституті іноземних мов, але працював електриком – за квартиру. У них була маленька донька – Наталочка-зозулечка. Скільки я казок для неї склала! Досі шкодую, що не записувала – для своїх дітей. Але… про своїх дітей я тільки мріяла, розчісуючи шовкове волосся дівчинки…

Якось прийшла до них у неділю. Ліда з Олексієм попросилися:

– Любо, відпусти нас в лазню! Посидь з Наталочкою! Ми – миттю!

– Ідіть! Посиджу, звичайно!

Вони пішли, а ми з Наталочкою час коротали. У всі ігри переграли, весь папір змалювали, в роті пересохло від пісеньок і казок, а Ліда з Олексієм не поверталися.

– Де мама і тато? – періодично згадувала про них Наталя.

– Загуляли твої батьки, забули нас, закинули.

Тільки вимовила ці слова, як пролунав дзвінок у двері. Слава Богу, прийшли! Я добряче втомилася з незвички і вже хотіла додому. З радісною посмішкою відкрила двері і… здригнулася від несподіванки.

На порозі стояв високий молодий чоловік у синій військовій формі. Він запитав про Олексія, я відповіла, що вони з дружиною пішли в лазню. Військового явно засмутила ця звістка. Я постаралася заспокоїти його, повідомивши, що вони скоро прийдуть, так як пішли давно, години чотири тому. Чоловік зрадів і сказав, що, в такому випадку, він почекає.

Я запросила його ввійти – не залишати ж на сходовій площадці! Військовий зняв кашкет, шинель і постав переді мною в усій красі. На мить я навіть прикрила очі: ніколи ще поруч зі мною не опинявся такий чоловік! Атлетична статура, виправка, правильні риси обличчя, сірі очі, білі рівні зуби, чаруюча посмішка… У мене перехопило подих. Нічого собі! Супермен з екрану. Тамуючи сум’яття, запропонувала йому чашку чаю. Поки готувала, думала: «Якому Богу моляться жінки, яким дістаються в чоловіки такі красені? Напевно, він одружений. А якщо ні, то поруч з ним повинна бути супер дівчина, вже точно не я. Куди мені!”. Спорудивши між нами невидиму стіну, я заспокоїлася.

Офіцер пив чай і поводився так, ніби не знав про свою приголомшливу зовнішність і не здогадувався, які емоції він здатний викликати. Ми говорили про різне. Він був природний, простий, цікавий.

Мені здалося, минуло зовсім небагато часу, коли повернулися Ліда і Олексій, які влаштували собі невеличке свято. Вони здивувалися і зраділи, побачивши старого друга у себе вдома. Я не могла залишатися довше: потрібно було ще підготуватися до уроків, перевірити зошити. Поїхала. Перед очима, як мана, стояв блискучий офіцер, на ім’я Микола.

На наступний день, побачивши мене на перерві, Ліда сказала:

– Ти справила враження на нашого гостя.

– Я?! Без зачіски, в простенькій сукні з бантиком ?! Не може бути!

– «Яка чудова у тебе подруга!» – його слова.

Приємно. Але мені хотілося почути щось інше.

– Мені теж він сподобався. Дуже. Одружений?

– І так, і ні, – зам’ялася подруга.

Дзвінок на урок перервав нашу розмову.

Через три дні Ліда, багатозначно глянувши на мене, повідомила: «Є розмова. Зустрінемося після уроків». Мені так хотілося, щоб розмова була про нього. Хотіла і боялася цього.

– Слухай, дзвонив Микола, – почала Ліда…

Моє серце гулко застукало, а щоки вкрилися червоними плямами…

– Він хоче зустрітися з тобою, просив телефон.

– Який телефон! Домашнього немає, а дзвонити в учительську – сама розумієш…

– Я йому так і сказала. Тоді він попросив мене влаштувати вашу зустріч.

– Лідо, але він же – одружений!

– Був одружений – тепер вільний. Загалом, в суботу ввечері, годині о шостій, ми тебе чекаємо. Обов’язково приходь! Та гляди, не забудь марафет навести.

Невже? Невже це не сон? Невже я дочекалася свого судженого? Ах, чому я не красуня! Чим би його здивувати? – думала я, перебираючи сукні. На жаль! Нічого кращого, ніж те, синє з бантиком, знайти не вдалося. Вирушила до Ліди. Він був уже там. Збентеження буквально скувало всю мене. Він це відчув і запропонував прогулятися.

Стояла осінь, було холодно, рано темніло. Ми йшли по тротуару, говорили про щось. Сутінки і свіже повітря зробили свою справу: я заспокоїлася, пожвавилася.

– Поїхали, посидимо де-небудь, – запропонував він. Я погодилася.

Ми приїхали в район новобудов і увійшли в під’їзд житлового будинку. Я здивувалася – думала, посидимо де-небудь в кафе. Схоже, він привіз мене до себе додому. Мені це не сподобалось. Перше побачення – і додому?

Звичайно, я – зріла дівчина, але… все-таки… Мене зачепило. А я повірила, що і справді йому сподобалася…

Квартира виявилася великою, чистою, стояли гарні меблі. Але… все було якось не обжито, музейно, не відчувався домашній затишок. У передпокої на порожній вішалці висів рожевий халатик, а під ним стояли красиві домашні тапочки. Я затримала погляд на цих речах – мені здалося, вони були не ношені, тоді чому – в передпокої? Микола перехопив мій погляд і ніяково сказав:

– Це – моєї дружини…

У вітальні на стіні висіла велика фотографія: однорічна дівчинка посміхалася, простягнувши вперед пухкі ручки.

– Донька?

– Так, Варварочка.

– Хороша у вас квартира і чудова донечка, – резюмувала я, прямуючи до виходу. – А тепер проведіть мене до метро, будь ласка.

Миколу не покидало збентеження, однак при цих словах він подивився на мене якось по – особливому і сказав:

– Проведу. Тільки… не треба так поспішати. Я не зроблю вам нічого поганого, не бійтеся. Посидьте, хоч недовго… Я вас чаєм пригощу.

Я вагалася… Він був втрачений для мене – навіщо залишатися? З іншого боку, не схожий на ловеласа. Тоді навіщо привів? Щось тут не так. Правий був класик: людина – це таємниця. Мені захотілося розкрити її. Я залишилась.

Ми зайшли на кухню, він почав діставати чайні чашки, а потім, подивившись на мене повеселілими очима, запропонував:

– А давайте-но краще я вас чимось міцнішим пригощу! З Куби привіз. Чудовий смак!

– А давайте! – підіграла я.

Він дістав пляшку незвичайної форми і налив в келих ароматний напій. Подивився на мене з посмішкою:

– Вип’ємо за Його Величність – Випадок, який познайомив нас.

Я гірко усміхнулася, але тост підтримала. Він відчував незриму стіну між нами і намагався пробитися крізь неї:

– Чому ми раніше не зустрілися? Ви – така чудова!

– Ви мене зовсім не знаєте.

– Знаю. Я відчуваю вас. Ви – те, що мені потрібно.

Я повернула його на землю:

– Де ваша дружина?

– У лікарні.

– А донька?

– У тещі.

Які ж все-таки чоловіки! Я обурилася:

– Вибачте мене за прямоту: у вас нездужає дружина, а ви приводите в дім якусь жінку і, якби я захотіла, то все було б, так? Ну, як ви можете! Це ж низько! Невже всі такі? Чого вам не вистачає?

Він схилив голову, потім подивився на мене довгим поглядом, і така туга була в цьому погляді, що мені стало ніяково за свою різкість.

– Не якусь жінку, а вас… Інших тут не було. Тому і покликав, щоб дізналися все… відразу…

Він впорався з хвилюванням і рішуче запитав:

– Хочете, я розповім про себе?

– Розкажіть.

У мені ворухнулася надія.

– Ви, напевно, знаєте, ми вчилися разом з Олексієм. Навчався я добре: англійська, іспанська легко давалися. Французьку між іншим вивчив. Спортом захоплювався, шахи люблю… Які перспективи були! На останньому курсі, за півроку до диплома викликають мене:

– Поїдеш на Кубу на рік.

– Як – на рік !? Мені ще вчитися.

– Повернешся – довчишся.

Я категорично заперечував – це ламало всі мої плани. Натиснути на мене вони не могли – закон на моєму боці.

– Ну, гаразд, доучуйся, – погодилися.

А на початку квітня знову викликали:

– Даємо місяць, захищаєш диплом достроково, а потім відрядження на Кубу – на рік. Відмовишся знову – покладеш партквиток. Впораєшся – на три роки в Америку поїдеш.

Не став я вдруге на рожен лізти. Захистився, отримав «червоний» диплом. Знову викликають:

– Вирушаєш на Кубу п’ятнадцятого травня, з дружиною.

– З якою дружиною? У мене навіть дівчата на прикметі немає!

– На вирішення цього завдання у вас є два тижні.

Ну, думаю, влип! Як бути? У мене дійсно не було постійної дівчини, так, короткі стосунки. На серйозні не було часу. Думав: закінчу навчання, тоді і цією проблемою займуся. Легко сказати: одружуйся! Хлопці знайомили: не те! Ну не лежить душа! Ось уже десяте травня настало, а я – холостий. Пішов до Будинку офіцерів на танці, може, там пощастить?

Я звернув на дівчину увагу тільки тому, що її ніхто не запрошував танцювати. Веселощі в розпалі, а вона, сумна, стоїть скромно біля стінки. Невеликого зросту, нічого особливого в ній не було. Шкода мені її стало. Я і раніше запрошував танцювати тільки тих, кого не помічали. Запросив танцювати, заговорив:

– Вас як звуть?

– Вікторія.

– О! Вікторія! Треба ж, який збіг – моє улюблене ім’я. Загалом, весь вечір я з нею танцював, проводжати пішов, а на наступний день пропозицію зробив, з її мамою познайомився, а через два дні розписалися і незабаром відбули на Кубу.

Спочатку все, начебто, нормально було: знайомилися, звикали один до одного… Через тиждень дзвонять мені на роботу – з дружиною погано! Я примчав, – вона без свідомості лежить. Стали заспокоювати: це у багатьох буває від різкої зміни клімату. Ось пройде час, освоїться – все буде добре. Так, значить – так. Заспокоївся. Полегшало їй, потім знову почалося: знову, знову, знову… Наполягав на стаціонарі – не хоче! Відвіз в госпіталь, коли в черговий раз лежала. Обстежили її, і з’ясувалося, що вона… нездужає головою; якась рідкісна проблема у неї, і передається по спадковості. Приховали з матір’ю це від мене, а належного медогляду не було – все робилося поспіхом, за наказом зверху…

Розповідаючи це, він вставав, ходив, сідав, знову вставав. Іноді здавалося, що він не бачить мене, а говорить сам з собою. Було видно, що йому потрібно виговоритися:

– Як тільки відкрилася ця обставина, – продовжив він, – її протягом двадцяти чотирьох годин повернули додому, а я залишився. Служба! Так і не встигли як слід пізнати один одного. Повернувся через рік, а тут – донька маленька, дружина мене чекає. Ну, думаю, почнемо все спочатку. Квартиру ось цю купив, меблі, одяг дружину – жити б та радіти. Так радіти нема чому: дружина зі стаціонарів не виходить: випишуть – кілька тижнів вдома – і знову на два – три місяці. Дитиною її мати займається, спасибі їй…

Він долив в наші келихи, відпив.

– І на кар’єрі моїй – жирний хрест. В Америку іншого фахівця послали. Невиїзний я тепер – через дружину. У Генштабі журяться: такий фахівець не задіяний! Взяли до себе на службу, але… не для мені це! Сиджу в кабінеті серед купи паперів… не по мені! А перспективи – ніякої… ні в чому…

Він задумався, на обличчі застигла скорботна усмішка, погляд зупинився на келиху…

Все почуте вразило мене ще й тим, що ніяк не пов’язувалося з виглядом цього красивого, сильного, молодого чоловіка, якому природа відпустила щедрою рукою так багато… і, виходить, дарма?…

Машинально допивши, він заговорив знову:

– Два роки минуло – ні чоловік, ні вдівець. Відчуваю – пропадаю! Як жити?

Він прискіпливо дивився на мене, немов чекав відповіді. Я не спускала з нього очей, пропускаючи через себе кожне його слово…

– Зважився я на розлучення. Але як їй про це сказати? Шкода! І себе шкода… Порадився з лікуючим, він прямо сказав: такого не витримає. Значить, варіантів не залишилося…

Його гарне обличчя дивно змінилося. На чоловіка важко було дивитися, хотілося по-материнськи притиснути його голову до себе і обережно гладити, гладити, …як маленьку дитину…

– Втомився я носити в собі все це. Друзі – роз’їхалися, тільки Олексій залишився… Поїхав до нього, а там – ви, красива така! Поговорив – і зрозумів: ви – моя доля. Це так. Ми повинні бути разом. Ви хочете цього?

– Так, але… як…, як Ви собі це уявляєте? – промовила я, приголомшена його зізнанням.

Він заговорив, і відчувалося, що кожне слово дається йому непросто:

– Ми будемо… зустрічатися…, а потім… потім, коли вона…, коли я… стану вільний, ми одружимося.

Він дивився на мене з надією і чекав. «Чи можливо щиро любити цю людину, мати з ним дітей і… не бажати зла тій жінці?» – подумала я і… заплакала, прощаючись зі своєю мрією і зі своїм несподіваним коханням.

– На чужому нещасті, щастя не побудуєш, – мовила ледь чутно.

Вдома дала волю емоціям. «А щастя було настільки можливим, настільки близьким…».

– Мамо! – не могла заспокоїтися я, – що ж мені робити?

– Ти правильно вчинила, донечко, – строго сказала мама.

Минуло півроку. Я ніколи не говорила про нього ні з ким, навіть з Лідою.

А одного разу не витримала, запитала Олексія:

– Як там Микола поживає?

– Погано. Спивається. Про тебе все розпитує.

Я відчула себе винною. З цього дня, остаточно втративши спокій, думала про одне: як його врятувати? Я знала надійний засіб. У мене цього засобу було в надлишку, але… знову це кляте «але»!

Зателефонувати йому? А що скажу? Дружбу запропоную? Він там пропадає, а я тут. Як бути?

Промучившись тиждень, все ж вирішила зателефонувати Миколі. Так і не придумала, що скажу йому. Почую голос, а там… як доля захоче.

Незнайомий голос відповів:

– Миколи Олексійовича немає.

– Звільнився? – у мене здригнулося серце.

– На похованні. Його дружини не стало.

Поклавши слухавку, я сиділа в заціпенінні. Відчула сльози – це повільно витікали накопичені емоції. Я щиро оплакувала молоду жінку, яку ніколи не бачила, яка передчасно пішла. Я переживала за її жіноче й материнське щастя, гірку долю що такі не відбулися. Подумки зверталася до неї, просила вибачення за те, що мимоволі увійшла в її життя, обіцяла шанувати пам’ять про неї і дуже любити і берегти тих, хто був дорогий їй за життя.

Автор: Любов Kyшнір.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page