А я ж заради неї другий раз заміж не вийшла, хоч кликали мене багато хто, казали, що доньку мою будуть любити, але я не вірила, бо хто більше полюбить як не рідний батько та мати?
Я все життя їй присвятила, старалася аби вона краще жила, ніж я – мала кращу освіту, кращі харчі та кращий одяг. Ходила на гуртки, розвивалася і знайшла собі достойного чоловіка, який би любив її.
– Дитино, головне аби тебе любили, а ти будеш любов приймати і легко тобі буде жити. Не те, що мені. Як я твого батька любила і толку? Пішов до іншої. Йому було все одно на мою любов.
Але де ж вона мене послухає? Вискочила в двадцять три роки за студентика, нічого не мали і на одній мівіні жили. То я для цього її ростила? Я зятеві прямо в очі казала, що він загубив доньчину долю.
– Ти на які гроші будеш родину утримувати?
– Ми будемо обоє працювати і так будемо рожину утримувати.
– Обоє, – я аж скривилася, бо мене пересмикнуло, – Обоє до того асу, поки вона не буде спрацьована до нитки. А потім ти переступиш через неї і підеш до іншої. Знаю таких!
Щоб моя дитина батрачила. А вона й раденька працювати, бо ж з милим рай і в землянці. Якими стараннями він отримав квартиру в іншому місті – я не знаю. Поїхав і доньку мені тягне.
– Ти куди, дитино? В провінцію? В есемте? Корову тримати та свиню? Та тут область! Тут зв’язки!
– Мамо… Я при надії.
– Все.. пропала.
Пропало все! Моя праця за всі двадцять три роки пропала. Все, що я вклала в неї – просто здиміло. І я здиміла і мене нема вже.
Я до неї рідко телефонувала, хоч вона й фотографії присилала і мені купила комп’ютер аби по відео спілкуватися. Єдина користь з того, що знайшла старих подруг, а так!
В мої сорок сім років життя у мене вже минуло і все хороше лишилося позаду. Неля росила двох дітей разом з зятем, приїжджала в одному і тому ж.
– А що то ти вже в чоловіка куртки нової не вартуєш, що вже п’ятий рік в одній і тій же?
– Мамо, донька поступає і ми економимо…
– А якби мене послухала, то не економила б!
А вона лише очі опускає, бо добре бачить, що я кажу правду. Раніше треба було матір слухати, а тепер опускай голову! Я в сімдесят п’ять ще була як огірочок, все сама встигала і себе обходила.
А далі нічого не пам’ятаю, тільки донька біля ліжка в сльозах, з ложечки мене годує, масаж робить. Казали, що я не встану, але ж я характер маю і волю. Потроху, потроху і за пів року вже я собі з ціпком по квартирі сміливо ходила. Аж донька додому почала збиратися, мовляв, і так у тебе довго живу, чоловік назад кличе.
– Свиней і курей доглянути без тебе не може? І отак рідну матір покинеш?
– Мамо, я знайшла для тебе пансіонат, щоб за тобою доглядали і ти була під наглядом. Ти ж знаєш, що я не переїду до тебе, а Матвій не прийме тебе.
– Я сама з ним жити не хочу!, – перебила я її.
– От… Тому й кажу, що поїдеш в пансіонат, він хороший і я вже про все домовилася.
Звичайно, що й мови нема, щоб я та туди їхала. Я їй так і сказала. А вона головою похитала і до зятька. Видно, без неї свині ніяк.
І от я вас питаю – для кого я життя поклала на вівтар? Де є вдячність і справедливість?
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
