Признаюся, що я завжди боялася, що він надто високо злетів і прийдеться звідти падати.
Тоді, в молодості, Петрові просто пощастило голосніше крикнути слово «партія» і вже тобі голова колгоспу, а далі так само треба було голосно битися в груди і вже й директор заводу.
Квартиру отримали з усім, навіть у нас була домробітниця, яка прибирала замість мене та готувала їсти, і всього було вдосталь, бо ж усюди нам була дорога відкрита.
Так ми й дачу побудували триповерхову, машину купили імпортну і дітей ростили в добрі.
Отак ми разом прожили двадцять років, як Петрові молода запахла. Чи міг він встояти тоді? Звичайно, що міг, але ж ні, побіг до неї.
– Я тобі все лишаю, собі беру машину, ти тільки не тримай на мене зла, – заглядав у очі винувато.
Та чорнява знала, що за таким чоловіком буде, мов у Бога за пазухою, адже всюди йому дорога відкрита.
Але тут трапилися дев’яності і тих, хто голосно кричав «партія», почали звідусіль гнати, бо тепер треба було волати про іншу партію.
Отак мого чоловіка виперли з заводу, а нас з дітьми з квартири. Добре, що була у нас дача, то ми туди переїхали. Всім тоді жилося не солодко, але ті, що виживали в вісімдесяті, ті й виживали в дев’яності.
А от ми, ті, які не знали, що таке черги, що таке неякісні продукти і дорожнеча, тим було дуже важко.
Петра мого нікуди не хотіли брати на роботу, бо старі друзі відвернулися, молоді друзі самі хотіли керувати і отак він лишився з любкою в її квартирі без грошей і роботи.
На просту він йти не хотів, бо ж як? – Начальник!
Спочатку та жінка чекала, коли ж Петро знову стане на ноги, а, коли зрозуміла, що нічого не вийде, тоді сама взяла клітчасту сумку та поїхала в Польщу за товаром.
Але далі вона поїхала і далі, до теплих країв і ситого життя. Більше її Петро не бачив. Він ще чекав на неї, надіявся, але від неї ні звістки, та й від подруг також.
Петрові до пенсії було ще п’ять років, а жити на що вже не було, бо й машину продав і все, що було цінне.
Коли в людини забрати надію, тоді вона не бачитиме виходу із ситуації, які б навики в минулому він не мав.
Звичайно, що й до чарки він прилаштувався і завів собі таких друзів, які пляшки збирали біля смітників.
І в такий день його побачив мій син.
– Мамо, я спочатку не повірив, що то тато. Але його костюм та краватка, той в якому він любив ходити… Я тоді підійшов до нього і сказав, що хай вертається до нас і ми його приймемо. Так і сказав: «Ти нам не чужий, вертайся».
І ось він стояв переді мною, ще вибрився і напахтився. Їв жадібно суп, далі друге.
А потім розказував, як він не міг собі дати раду в житті і як йому прикро, що все так склалося. Що він згадував наше життя і розумів, що все змінилося і нічого не вернеш.
Я ж чітко розуміла, що якби все у нього було добре, то він би ніколи не вернувся. Якби та вернулася, то він би жив з нею, лиш би вона йому це дозволила.
Я його речі не викидала, майже все в кабінеті стояло так, як він залишив, тільки пилюку протирала там та провітрювала.
Бачила, як тремтять у нього руки, коли сідає в своє крісло і обпирається на свій стіл. Там я його й знайшла на наступний день. Видно серце.
І от мені цікаво, доля його, то такий жарт Божий чи це все зроблене Петровими руками?
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
