— Двадцять тисяч? Ти щомісяця відправляєш сестрі по двадцять тисяч?! — Софія застигла з чашкою кави в руках, дивлячись на чоловіка.
Максим невпевнено поправив краватку і відвів погляд.
— Марині зараз важко. Ти ж розумієш — вона одна з двома дітьми.
— А як же наш кредит? Ми тільки купили квартиру! — голос Софії здригнувся. — Чому ти приховував це від мене?
— Я не приховував, просто, — Максим запнувся. — Не хотів тебе засмучувати.
Софія повільно поставила чашку на стіл. За вікном падав грудневий сніг, огортаючи місто білим покривалом. До Нового року залишалося два тижні, а їхнє подружнє життя тріщало по швах.
— Виходить, поки я економила на всьому, відмовляла собі в елементарному, ти просто віддавав половину зарплати сестрі? — вона намагалася говорити спокійно, але образа проривалася в кожному слові.
— Соню, послухай, — Максим зробив крок до неї. — Марина залишилася сама з дітьми. Вона змушена була звільнитися, коли Діма занедужав. Я не міг їх покинути.
— А мене ти запитав? — Софія різко підвелася. — Ми сім’я, Максе. Такі рішення приймаються разом.
У цей момент телефон Максима пискнув від нового повідомлення. Він машинально глянув на екран і зблід.
— Що там? — насторожилася Софія.
— Марина, — він ледь підбирав слова. — Їй довелося виїхати з квартири. Власниця знайшла інших орендарів. Вони їдуть сюди.
— Що означає «їдуть сюди»? — у Софії земля пішла з-під ніг.
— У них немає іншого вибору, — Максим подивився на дружину. — Це ненадовго, поки Марина не знайде роботу. Діти не повинні залишитися на вулиці перед Новим роком.
Софія мовчки дивилася у вікно на повільний танок сніжинок. Їхня нова трикімнатна квартира, за яку вони ще п’ятнадцять років виплачуватимуть кредит. І тепер тут з’являться чужі люди.
— Коли вони приїжджають? — нарешті запитала вона.
— Ввечері, — тихо відповів Максим.
Софія різко обернулася:
— Чудово. Просто прекрасно! І ти, звичайно, вже погодився, навіть не порадившись зі мною?
Максим винувато кивнув.
— Знаєш що? — Софія схопила сумку. — Мені треба на роботу. І подумати. Особливо подумати.
Вона швидко одяглася і вийшла, грюкнувши дверима. На вулиці мороз освіжив обличчя. Софія глибоко вдихнула холодне повітря, намагаючись заспокоїтися.
В голові крутилися цифри: платіж по кредиту, комуналка, продукти,Як вони житимуть у п’ятьох на одну зарплату? І головне — чому чоловік прийняв таке важливе рішення без неї?
У банку Софія працювала, наче на автопілоті. Цифри у документах розпливалися перед очима, думки знову й знову поверталися до ранкової розмови.
— Софіє Віталіївно, до вас клієнт, — почула вона голос молодої колеги.
— Так, звичайно, — Софія підвела голову.
Перед нею стояла жінка років тридцяти п’яти, у простому пальті й зі старенькою сумкою через плече. Втомлене обличчя, але очі, Софія здригнулася. Точнісінько, як у Максима — сірі із зеленкуватим відтінком.
— Добрий день, я Марина Величко, — жінка простягнула паспорт. — Хотіла б дізнатися про вакансії.
Софія відчула, як у неї пересохло в роті. Сестра чоловіка, про яку вона стільки чула, але жодного разу не бачила, сиділа просто перед нею.
— Сідайте, — якомога спокійніше сказала Софія. — Чим можу допомогти?
— Я чула, що в банку є вакансії, — Марина нервово стиснула ручку сумки. — У мене економічна освіта, працювала бухгалтером. Але останні два роки не працювала — молодший син мав недуги.
Софія слухала, наче уві сні. Перед очима спливали рахунки, які зранку показував Максим: дитячий садок, аптека, продукти. Вона могла б не любити цю жінку, яка зруйнувала їхні з чоловіком плани. Але чомусь не могла.
— У нас дійсно є вакансія, — нарешті сказала Софія. — Відділ обробки платежів. Графік з дев’ятої до шостої, соцпакет, зарплата.
— Я погоджуюся на будь-які умови, — швидко відповіла Марина. — Мені треба забезпечувати дітей. Я не можу більше сидіти на шиї у брата.
Софія здригнулася. Виходить, Марина не знала, що вона — дружина Максима.
— Вибачте, — Марина розгубилася. — Я не повинна була скаржитися.
— Нічого, — Софія ледь усміхнулася. — Я розумію. Давайте заповнимо анкету.
Ввечері Софія повернулася додому раніше. Квартирою ширився аромат пирогів.
— Це я напекла, — Марина визирнула з кухні і вражена — Що? Ви дружина Максима? Сподіваюся, ви не проти, що я похазяйнувала? Максим сказав, що ви любите з капустою.
Софія застигла у передпокої. З кімнати вибіг хлопчик років шести.
— Мамо, а коли тато прийде?
— Діма, не заважай тьоті, — зупинила його Марина. — Вибачте, він трохи сором’язливий.
— Нічого, — Софія присіла перед ним. — Привіт, я Соня. А ти, значить, Діма?
Хлопчик кивнув і заховався за матір.
Софія пройшла на кухню. На столі диміли пироги, у раковині була складена гора посуду.
— Давай допоможу, — запропонувала вона.
— Що ви, не треба! Ви й так нас прихистили.
— Кажи мені «ти», — посміхнулася Софія. — Ми ж тепер сім’я.
Марина застигла зі сльозами на очах. Вони проговорили до пізнього вечора. Марина розповіла, як залишилася сама, як чоловік покинув її, як соромно їй тут знаходитись зараз.
У цей момент клацнув замок у дверях.
— Дівчата, ви познайомилися? — нерішуче запитав Максим.
— Так, і двічі, — відповіла Софія. — Вранці в банку і ввечері тут.
Марина жила у домі Софії і Максима пів року, доки не склала грошей на оренду окремої квартири. Коли вона з’їжджала Софія плакала. адже за той час вони стали щирими подругами, вона охрестила малого Дмитрика і він став називати її “моя друга мама”.
Інколи, не можна приймати поспішних рішень. А життя складне і інколи, саме родина є єдиною підтримкою у цьому буремному світі.
Головна картинка ілюстративна.
