fbpx

Вирішила я на ту Марину подивитися і принесла Петрові обід. Той мало не впустив інструменти, коли я його ніжно покликала їсти: – Петрику, я тут недалеко проходила, то й обід тобі занесла

В моїй родині не заведено було говорити про щось, обговорювати, ділитися новинами чи переживаннями… Для цього у мами були куми, а в тата друзі.

Тато приходив з роботи, їв і робив щось по господарці. Все це мовчки, хіба міг сказати, що спину потягнув чи щось таке. Мама також могла сказати, хто приходи і що хотів… Ще могли якісь події обговорити – в кого весілля чи поминки.

А от вже зі своїми кумами мама язиком чесала так, що я дивувалася, як вона себе поруч з татом стримує…
Тому така поведінка в родині для мене була зрозуміла і я не мала нічого проти такого подружнього життя.

Одружилися ми з Петром, бо він гарний та й за мною бігав. От і вся любов.

Почали жити і я так, як в батьків було заведено – вечерю на стіл та й своїм займаюся мовчки. Таке, якби от чужі люди на вулиці зустрілися і не мали про що поговорити, то й мовчать. Добре, що є клопоти домашні, якими завжди зайнятий, то й нема коли говорити.

Далі лягли спати і по розмовах.

Думаю, якби у нас одразу не пішли діти, то ми б якось зрозуміли, що нам точно не добре разом жити. але діти ту всю рутину розбавляють і дають привід хоч для якихось спільних тем:

– А в нього перший зубчик росте, – кажу радісно.

– Де?, – питає чоловік і теж радий.

Усміхнулися один одному і вже наче нам разом добре. А потім вже діти дорослі і є теми для розмов більші – куди вступати, яку дівчину знайшов, скільки на весілля відкладати…

Отак ми сина оженили і я зрозуміла, що станемо ближчі, бо підуть теми з онуками і вже якось є про що поговорити, як тут з’явилася на роботі у Петра нова майстрова…

Нічим та жінка не видна, я за неї в сто разів краща, але що ти тому чоловікові поясниш?

Прийде з роботи і тільки й чую: Марина хлопцям підвищення вибила, Марина інструменти закупила, Марина знає толк…

Отака тема для розмови на мою голову!

Вирішила я на ту Марину подивитися і принесла Петрові обід. Той мало не впустив інструменти, коли я його ніжно покликала їсти: – Петрику, я тут недалеко проходила, то й обід тобі занесла, – кажу ніжним голосочком Баби Яги.

– «Недалеко», – в Петра аж очі округлилися, – Тут три кілометри від центру міста, де ти працюєш.

– Що не зробиш для коханого чоловіка, – раптом зачула збоку.

Так і є… Марина… В робі робочій, не вимащена мазутом, але й нема на ній що побачити.

– Для коханого, – кажу з притиском і так дивлюся на неї, – нічого не шкода.

– Та я дивлюся, що тут жінки зачастили чоловікам обіди носити, – веде своє Марина.

– А чо ж, – кажу, – не носити, коли чоловік свій і законний? То всіляким іншим жінкам треба місце своє знати та до чоловіків чужих не лізти.

Марина рукою махнула і пішла геть, а Петро мане за руку:

– Ти чого розійшлася, – питає.

Ну що за чоловіки такі нетямущі? Я теж фиркнула і пішла геть.

Ну чекайте, якщо я з чоловіком тридцять років живу, то я вже маю на нього якесь право? Чи як то все має бути? А тут прибігла і щось там по роботі зробила і вже про неї треба тижнями говорити? А як я його шкарпетки по цілій хаті збираю, то не тема для розмови?

І давай я з ним балакати – що на роботі, що хлопці, як спина, коли у відпустку, коли на рибалку, а що приготувати…

Та й сама не дрімаю…

І якось нам рідніше стало, вже й він, бачу, й про мене питає, що на роботі та як я себе почуваю… Я й розказую… А хто мені має бути рідніший за чоловіка? Що я з кумою дванадцять годин в пологовому була?

Фото Ярослава Романюка

You cannot copy content of this page