Я з чоловіком були у шлюбі довгих двадцять років і були б і далі, якби я продовжувала закривати очі на його походеньки.
Справа в тому, що він викладає в педагогічному училищі, де дуже багато вродливих студенток, вродливих аспіранток і вродливих викладачок.
Кожного разу, коли я дізнавалася, що він має чергову пригоду, я не влаштовувала йому ніяких скандалів, а починала діяти через викладачок, які з радістю гнобили теперішніх любок, бо самі були колишніми. Отаке коло заздрості, яке саме себе пожирало і відроджувало.
Скажу вам, що всі мої думки були про суперниць: хто та, що є зараз і як добре я навчила життю останню.
На фоні постійного стресу мені не вдавалося стати мамою. Чоловік не бачив в цьому ніяких проблем:
– Людочко, нема і нема. Головне, що ти є у мене, – говорив мені він.
Звичайно, що добре, адже мати в домі незамінну друкарку-домогосподарку, це ж так чудово! Я ж від його одного погляду знаю чи бігти наливати йому чаю чи чогось міцнішого, знаю, коли йому крутить коліно на погоду і слідкую, щоб в таких випадках завжди був напоготові компрес. Чи варто казати, що заради цього я моніторю прогноз погоди?
Я роблю масаж голови, лиця, рук, ніг, спини, я вся тону в цьому чоловікові, бо всю ніжність і піклування я не маю кому віддати.
Я обговорюю з подругами свого чоловіка та його любок, я детально описую хто і як виглядає, що казав і робив аби сподобатися Віталієві.
Далі говорю про Віталія – що він любить їсти, який фільм дивитися і де відпочивати.
– Ти себе чуєш?, – якось спитала мене подруга.
– Що саме?, – насторожилася я, думаючи що я пропустила описуючи сніданок, який зготувала Віталієві.
– Ти завжди говориш про когось і ніколи про себе. Таке враження, що ти не існуєш…
– Що ти за дурниці говориш? Я існую, бо я он стільки всього роблю для людини, яку кохаю, а не отака егоїстка, яку ти, що ні вечері людської не зготуєш, а все чекаєш, коли тебе в ресторан поведуть.
… Подруга закрила за мною двері, а я почала думати, яку ж невдячну людину тримала біля себе всі ці роки. Ще й подруга називається…
Але вночі мені раптом стало геть зле і Віталій викликав швидку. Наслідки були невтішні – моя рухливість була обмежена і я потребувала піклування.
Віталій заявив, що не може мені нічим допомогти, бо у нього студенти і сесія.
– Людочко, давай я тебе до твоєї мами відвезу, а ти як одужаєш, то приїдеш.
Я втратила ще й дар мови…
Мама звичайно мене прийняла і почала бігати реабілітологах. Знайшовся один, якого звали Максим і який фактично поклав мене на ноги, за що я йому безмежно вдячна. Але для мене цінним було інше – він робив мені масаж, як я робила Віталієві, але за це він отримував гроші, а я не отримувала нічого. Ба більше – я втрачала свій час.
Коли я одужала, то одразу ж розібралася зі спільним майном з Віталієм. Той не міг повірити, що я достойна отримати частку від спільно набутого майна…
Отак.
Тепер я молода мама! Всю свою душу вкладаю в синочка і розумію, що можу виростити ще одного «Віталія», тому прошу чоловіка, щоб вчасно стримував мене.
Ми з Романом познайомилися в лікарні, як колишні сердечники, під кабінетом нашого лікаря. Слово за слово і зрозуміли обоє, що марнували життя на абсолютно нікчемні речі, настільки переживаючи, що опинилися тут.
Тому тепер разом намагаємося цінувати один одного і насолоджуватися життям, чого і всім бажаю.
Якщо тут хтось буде казати, що не такий як я і подібного не робить – от пригадайте про кого чи про що ви думали цілий день.
Якщо це не людина, яка вас не цінує, то ви нікуди від мене колишньої не втекли. Будьте щасливі з тими, хто є цінним для вас.
Фото Ярослава Романюка.