У Тамари був один єдиний син. Та й той дався їй дуже важко. Спочатку довго не могла завaгітніти, а потім довго доглядала хворобливе чадо. Борис і капризами своїми мати ох як діставав. Чи то в сподіваннях про сина вона його так розбестила, чи то він в батька свого малохольний пішов. Джерело
Татко Борин, до речі, ніякої участі в житті сина не приймав – його просто не було. Пoмер від паленого алкoголю в двадцять з невеликим років. Тягла Тамара все на своєму горбі – будинок, сина і чимале господарство. Клопоту, звичайно, з Борькю багато було.
То з дому цвяхів принесе і в садочку в каструлю з супом закине, то у однокласника дорогий телефон вихопить і об стінку кине. І за все доводилося розраховуватися Тамарі, іноді останнім віддаючи зі свого і так мізерного заробітку.
Час минав, син ріс, але все залишалося як і раніше. Правду кажуть – характер формується змалку. Ось і Бориса навряд чи вже переробиш. Благо ще на роботу влаштувався – жити стало трохи легше. Настільки, що Тамара нарешті накопичила на маленький жигуль. Машина потрібна їй була по роботі, так як часто відправляли в одно-дводенні відрядження, а на електричці не наїздишся.
Читайте також: Я й не знав, що саме вона була моєю справжньою матір’ю, доки не потрібно було врятувати її сина
На права жінка здала з першої спроби і стала пестити і леліяти свого залізного друга. І він платив їй сторицею – не ламався і на мінімумі бензину завжди доїжджав туди, куди потрібно було господині. Борька теж іноді брав машину. Говорив, що у справах їде, але Тамара-то знала – кататися. Дівчат різних возив і друзів-товаришів.
У той страшний день Боря зателефонував матері і попросив підійти на околицю міста, яка по суті була не так далеко. Побачивши знайому машину, Тамара відкрила дверцята і обімліла – на задньому сидінні лежала бездиханна жінка. Поруч вив Борька. Крізь його виття мати зрозуміла, що її недолугий син гнав на високій швидкості, збuв жінку і злякавшись, запхав її в машину. Він вив, верещав і благав матір взяти провину на себе.
Мати була приголомшена цим проханням. Але потім пошкодувала сина, і вирішила, що вона вже своє віджила, а він. А у нього ще все попереду. А потім Тамара викликала поліцію і в усьому зізналася. Ніби гнала, збuла і винна. Оформили швидко. Через півроку відбувся суд. Тамарі дали п’ять років. Борис на суд не з’явився. Не з’явився він і на побачення, якого так чекала мати.
Жодного разу, за ті три з половиною роки, які мати провела на вільному поселенні. Її випустили по УДО за хорошу поведінку. Ну а яка ж поведінка у неї ще мала бути. Добропорядна жінка, волею долі закинута туди, де їй точно було не місце. Повернувшись додому, мати зрозуміла, чому син до неї не їздив.
Будинки більше не було. Вірніше, він був, але вже не її. Борис продав будинок вже давно, відразу після вuроку. Тамара не зневірилась. За своє непросте життя вона зрозуміла, що впадати у відчай – пропаща справа. За тебе твої проблеми, на жаль, ніхто не вирішить.
І Тамара дійсно вишкреблась – влаштувалася швачкою, брала замовлення, з часом викупила кімнату в гуртожитку. Загалом, встала таки на ноги. А Борьку доля покарала. Зв’язався з поганою компанією, ті обчистили чиюсь квартиру, а звалили все на нього. Далі п’ять років. І думає тепер Тамара їхати до нього чи ні. Начебто і прикро, а ніби і син
