Вперше це з моїх губ зірвалося випадково. Я не знала, як чоловік відреагує, тому вся аж остовпіла, але той мовчав. Тоді я вже для себе вирішила, що більше ніколи так не вчиню, що так не правильно, що треба думати перед тим, як казати.
Але не витримувала, бо як інакше?
Отож, першого разу у мене вихопилося:
– Антон би обігнав ту машину…
І я прикусила язик. Я вже хотіла казати, що я втомлена дорогою і хочу якнайшвидше бути вдома, тому й так сказала. Ми й справді їхали довго, чоловік об’їжджав кожен камінчик аби щось не зачепив.
Антон був моїм першим чоловіком і ми були дуже щасливі. Познайомилися юними і закохалися, перше кохання, яке переросло в більше і ми зіграли весілля. Кому ще так щастить в житті?
Але Антона не стало дорогою і я залишилася в двадцять дев’ять років одна. Дітей у нас не було, не було нікого з ким би я могла поговорити про Антона, згадати наші спільні роки.
Мені й справді хотілося поруч мати свідка мого і його життя. Того, хто б пам’ятав нас, хто б переживав ті ж емоції, хто б розумів нас.
І така людина знайшлася. Найкращий друг Антона Вадим, він часто приходив мене підтримати і я могла з ним годинами говорити про чоловіка, переглядаючи альбоми.
Бувало таке, що я говорила до самого ранку і Вадим від мене йшов на роботу.
Про це дізналася мама:
– Доню, так не годиться. Чоловік не може від жінки отак ходити зранку. Що про тебе люди подумають?
– Мамо, ми просто говоримо про Антона.
Доню, я розумію, але вже пройшло пів року, а ти водиш його додому. Так не годиться.
– Я не розуміла, чому маю щось змінювати, адже я не роблю нічого такого? А далі Вадим почав приходити з квітами.
– Ти чого?
– Зустрів маму Антона, вона багато чого про тебе казала і я вважаю, що це не справедливо. Я не хочу захистити твоє добре ім’я.
Отак я вийшла заміж. Ми й далі говорили про Антона і тепер мені не треба було дивитися на годинник.
Але Вадим був геть іншим і я не могла цього не висловити. Вперше це було так, як я описала, я не могла стриматися. Але далі я так само не могла спинитися, бо Вадим був геть іншим, ніж Антон.
Я знала, що він нікуди не піде, надто він любив мене. Він просив аби я подарувала йому дитину, але я була категорична.
Якби це була дитина Антона, то я б радо погодилася.
Чоловік мовчав. А потім його не стало. Я рилася в паперах, бо треба було все оформлювати, мене дратували ці папірчики, адже всім займався він.
Добре. Що хоч він тримав все в одній коробці. Але серед паперів був конверт з написом: «Як мене не стане». Відкрила і мало не впала від прочитаного.
Виявляється, що він все заповів… своїй дитині! Я навіть не розумію, чому він так часто їздить у відрядження, ще думала, що його на роботі не шанують, раз так роблять. Може й казала йому, не пригадую.
А тут лист, що він був зі мною всі ці роки, бо Антон дуже мене любив і вони домовилися в разі чого допомагати сім’ям один одного. Дружба у них так була.
«Я старався виконати свою частину угоди, бути добрим і чуйним для тебе. Але я не врахував того, що кожна людина хоче аби кохали її». Це що за дурниці?
«Я покохав Віру і у нас донька, я все заповідаю їй. Тобі лишається лише те, що ти отримала від Антона. Сподіваюся, ти мене зрозумієш».
І що мені тепер робити в п’ятдесят один рік без роботи і засобів для існування? І оце справжній друг?
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
