Взагалі-то я була ініціаторкою того аби пожити з чоловіком окремо не просто в кімнатах, але й в квартирах. Але, перепрошую, я не давала йому права знайти на свої два сиві волоски жінку і то ще яку

До п’ятдесяти років у мене склалося чітке враження, що на мене нав’ючують одну відповідальність за іншою, спочатку, я мала відповідати в родині за господарську частину, далі вже й за грошову, бо працювала бухгалтером і з кожним роком вела все більше і більше позицій.

Далі я мала виховувати дітей, відповідати за їхнє здоров’я, успішність, зовнішній вигляд. І на роботі я мала все встигати, адже конкуренція висока і залишаються лише найкращі кадри або ті, які вміють викручуватися.

Не дивно, що я зітхнула з полегкістю, коли діти випурхнули з дому, я нарешті відчула ту легкість, якої у мене давно не було.

Але вже залишався чоловік, який вічно нидів, що я йому повинна – нагодувати, обіпрати, покласти спати.

І в один з таких днів, коли мені геть не хотілося йти додому, керівник викликав мене до себе і сказав, що треба організувати церемонію по нашій головній бухгалтерці, а як я з цим справлюся, то я займу її місце.

Звичайно, що я все зробила і мала відвідати і житло, де була ця жінка, і її кабінет, обдзвонити родину, знайомих.

І я зрозуміла, що вона прожила дуже сіре життя, а я наче йду її стопами. Вона жила сама і з рослин був лише кактус, який гнив в замалому горщику. Вона нікуди не їздила, судячи з фото в альбомі, а просто заробляла гроші. Рідні за нею не плакали, а наш начальник прочитав сухі слова, які йому надрукувала я.

Я була така вражена тим, що не живу, як хотіла, що вирішила одразу відкинути все, що мені заважає і муляє. Чоловікові сказала, що йду доглядати маму, бо вже його бачити не могла, мамі сказала, що зніму невелику квартиру і там буду жити сама. За цей рік я нічого не змінила суттєвого, просто була в спокої, а для мене це було головне.

Я все ж приходила час від часу до чоловіка, щоб приготувати йому щось на тиждень, адже ми й не сварилися і стільки років разом прожили, що я відучувала відповідальність за нього.

Аж якось він каже аби я перестала його навідувати, бо він і сам справиться, а я в нього викликаю сум’яття. Я лиш хмикнула і подумала, що мені ж і легше.

Але все одно вирішила перевіряти час від часу, як він там. Яким же було моє здивування, та навіть більше, коли побачила, хто йому виварює і обпирає.

Я знала Марину давно, вона жила з матір’ю і я була певна, що вона ніколи собі пари не знайде. Мати вічно була веселенька, всі гроші виносила з хати, інколи й Маринині, що та не мала в чому й з хати вийти. Та й на вроду Марина була не модельної зовнішності, косила очима, зуби давно просили брекетів, але, головне, що молодша від мого чоловіка на п’ятнадцять років!

Я прийшла, а вона там вся така щаслива, крутиться коло нього. Вся світиться від щастя, що її можна було й за гарну прийняти.

– Ти при розумі?, – кажу я чоловікові, – Ти на кого мене проміняв?

– Вона мене любить і мені не треба при цьому зі шкіри пнутися!, – каже той гордо.

І, на жаль, він правий. Марина не має нічого, чим би чоловіка свого віку втримати, а от мого – цілком.

В мене виникає така думка, як ото купити їй гарний одяг і зводити в салон краси та до стоматолога, щоб вона зрозуміла, що може мати гарний вигляд і не дякувати чоловікам за кожен шматок хліба. Чи залишити чоловіка у спокої, раз він щасливий? Але що скажуть люди, як про все дізнаються?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page