Вже більше трьох місяців місця собі не знаходжу. Рідний дім став мені чужим і я вже серйозно думаю над тим, аби разом з дітьми виїхати світ заочі. А причиною є рідня, яку ми прихистили на “деякий час”.
Мабуть, я не повинна навіть думати так і писати таке поготів, але повірте, сил у мене вже й зовсім немає. Мій чоловік зараз у самому пеклі і підтримати мене нікому, та й турбувати його такими речами я не хочу.
Справа в тому, що два місяці тому до нас “на деякий час, пересидіти” приїхала рідня чоловіка у повному складі. Це його мама, молодший брат і сестра близнючка. Всі вони жили в київській квартирі, але з початком всіх оцих подій, вони вирішили все ж приїхати до нас на Вінничину.
Чоловіка поруч не було, тож я дуже зраділа такій компанії. Все ж спокійніше, коли твоя родина поруч, та й я працюю і щиро вірила, що мені буде допомого з дітьми.
Перші дні “принеси – подай” від рідні я сприймала спокійно. Навіть миття посуду після всіх мене не переймало, ну а що, звикають же люди. Але після першого тижня такого “сусідства” у мене почали виникати цілком логічні запитання. Було дуже дивно, що всі вони сиділи і чекали, коли я повернусь, аби приготувати вечерю. Посуду вони також після себе не мили, та що там. навіть речі з пралки мене ввечері чекали на тому ж місці не розвішеними.
Коли запитала у них делікатко, а чому ж власне так, отримала дивну відповідь:
— Ми в чужому домі, як можна щось робити тоді, коли немає господині? На одній кухні повинна бути лиш одна господиня.
В результаті, я вже не можу і не хочу нічого. Годувати, поїти і обслуговувати у себе в домі вічних гостей сил немає.
Як мені бути? У чоловіка і його мами прекрасні і теплі відносини. Брат і сестра завше підтримувати нас фінансово, та й ми часто гостювали у них і приймали нас прекрасно.
Я не можу просто вказати їм на двері, мені не дозволяє совість, але й жити так. сил не маю.
Миру нам усім!
