Ми з Валерієм познайомилися в інституті і закохалися. Поки були в місті, то я була на своїй території і хлопець до мене ставився з якимось захопленням.
Цілував мої пальці і казав, що такі тендітні руки зводять його з розуму. Милувався моїми веснянками і казав, що я наче дама з картини, осяйна і прекрасна, захоплювався моєю мовою, казав, що мій тембр для нього як музика…
І ось ми поїхали до нього додому, де все раптом виявилося навпаки… Мені б тоді, розвернутися і піти, але реакція майбутньої свекрухи мене так розчулила і вселила надію, що я погодилася стати його дружиною і вірила, що з такою підтримкою другої мами все у нас буде добре.
І от в селі я старалася справити на свекруху найкраще враження, але все мені як не з рук валилося, то робила я не те, що треба. Коли ж я пішла на ентузіазмі полоти полуницю в квіту, то вже не витримав мій коханий:
– Все, ми будемо без урожаю! Мама ж її продає і з того живе! Навіщо ти це зробила? Хто тебе просив?
І далі він почав таке говорити, що я диву дивувалася. І от тут на мій захист і стала свекруха.
– Аби я більше від тебе, Валерію, таких слів не чула! Ілона старалася заради тебе, а ти їй таке кажеш? Ану перепрошуй!
Той перепрошував, але мені вже було не до нього, бо я всім серцем полюбила ту жінку. Вона багато мене навчила за ті роки, що ми були разом з її сином, але найбільше я полюбила той край лісів і гір, де я відпочивала душею.
Я не розуміла, чого мого чоловіка не тягне до рідного дому, бо з кожним роком він все частіше хотів лишатися вдома.
– Коли ми нарешті будемо святити Паску самі?
– Коли ми вже нарешті будемо вечеряти самі?
– Я втомився і нікуди не хочу їхати!
Я знала, як чекає його мати, тим більше, що вона вже залишилася сама, а чоловік тільки й бурчав, що їде з роботи та на ще важчу роботу. Я бачила, як вона меншає, коли таке чує від єдиного сина.
Саме вона розповіла мені про те, що в чоловіка хтось є.
– Ілоно, я маю тобі сказати аби ти для себе вирішила чи будеш прощати, чи будеш жити далі.
Я задумалася, бо втрачати таку свекруху не хотіла, вона чудова бабуся моїм дітям, вона моя порадниця і розрадниця.
Чоловік все заперечував і казав. Що з родини йти не планує, просто так сталося, але він нас любить. Так просто пробачити і жити далі, так радила мені моя мама, мовляв, будеш мати чоловіка і підтримку, не так то й легко самій бути в житті.
Мені було сорок три тоді, ще були ілюзії, що я знайду кохання, але я й досі сама, але не самотня. Мої діти так само їздять до бабусі. Хоч уже й дорослі і дорога дуже не близька, бо спочатку потягом, далі добираємося на автобусі з велетенськими сумками.
А потім нас чекає рай для душі. Син вже може щось і по господарству зробити, донька ходить по горах, фотографує, малює. Я теж роблю те, що каже мама, а вночі ми довго сидимо та дивимося на зорі…
Валерій дуже зрідка приїздить, була кілька разів і нова жінка, але вона не любить село, так як я. Подруги мене час від часу виманюють на моря, але я того шуму і гаму вже не виношу, а от тиша гір мене заспокоює.
Думаю, що колись тут і поселюся.
Написано на основі реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
