Мені сорок два роки, маю доньку, які вісімнадцять років, Аліночку, вона цього року вступає у виш, тому витрати на неї виросли в рази.
Я ростила її сама, так вже вийшло. Батьки мені допомагали, а от її батько, Роман, ні. Ніколи не приходив ні на дні народження і бачити дитину теж не хотів, а все чого? Так, бо я меркантильна:
– Ти знала, які у мене батьки і спеціально так зробила аби я на тобі женився! Мама каже, що не знати чия це дитина ще!
Так, його батьки були заробітчанами і все Романове життя провели за кордоном. Вони висилали йому гроші на прожиття, а він ними й шикував перед такими наївними дівчатами, як я.
Знаєте, мене дивує, що молодих дівчат в такому підозрюють, адже по великому рахунку, вони не знають ціну грошам, адже ще на батьківському забезпеченні. Вони не знають, скільки коштує пляшка олії, кілограм курятини чи помідори. Їм байдуже. Їх цікавить їхня краса, гарні плаття та ціна на манікюр.
І на це дають гроші батьки, тому про яку ціну грошам мова?
Але кому я могла це пояснити, якщо через кілька місяців батьки Романа відкрили йому візу і він чкурнув до них.
Батьки мої були в розпачі.
– Отепер ти, доню, й зрозумієш, яке те життя є.
І були праві. Я дізналася, що гроші дуже важко даються, тебе не цінують на роботі і твоїми здобутками користаються інші, а ти просто хороша і розумничка, колись прийде твій час, доля усміхнеться.
І ось я й подумала, що доля мені усміхнулася у вигляді Сашка. Гарний, веселий, розлучений. Чим не принц для мене?
Ми зустрічалися то у нього, то у мене і з часом зрозуміли, що пора нам жити разом.
Ту розмову почав він, мій немеркантильний коханий.
– Слухай, я знаю, що ми пізнаємо один одного в побуті, тому скажу тобі, що я дуже не вибагливий в їжі, мене не цікавить якийсь новий одяг. Єдине, що я ціную, то гарний телефон, годинник і свою машину. На це я грошей шкодувати не буду.
– Це дуже добре, Сашко, дуже добре, – втішилася я, – адже я теж в їжі дуже невибаглива: яєчня, смажена картопля з кефіром і гречка з салатом з помідора – ось мій раціон. Єдина на що не шкодую грошей, то моя донька, їй зараз поступати, тому гроші мені пригодяться.
– Які гроші?, – насторожився чоловік, – Ти навіть не думай, що я на твою доньку витрачатиму кошти, у мене є свої діти і я їх маю утримувати. Та й дружині колишній теж треба допомагати, адже вона їхня мати, тому я й не маю лишніх.
– А як же годинник, телефон і машина?
– Це святе.
– А їжа і комуналка?
– Ну, чекай, я ж д тебе переїжджаю, якби я тебе до себе звав, то я б за це платив.
– Але ти не маєш власного житла, ти живеш на орендованій квартирі.
– Ось. Тому й кажу, що це не мої клопоти.
Я закліпала очима. Взагалі-то я не думала про те, хто і скільки виділятиме на продукти чи комуналку, я ж стільки років жила сама і не знала, як це робиться. Але чому, мою дитину я маю сама забезпечувати і її батько, а його дітей має забезпечувати він, а я його маю годувати і обходити?
– Я думала між нами почуття, – сказала я.
– Що? Ти думала, що закрутила мені голови і я тобі всі гроші віддаватиму? Мені що вісімнадцять? Знайди ще такого мудрого! Не думав, що ти така меркантильна! А як прикидалася!
І ось я сиджу і думаю – я меркантильна? Виходить, що так, раз вже двоє чоловіків мене кидають з таким формулюванням. А ви теж так гадаєте, я – така?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
