Бабуся Юстина знову шкандибала до мене, а я вже й не знала, що робити. Вже який рік одне і те ж прохання, але що я поможу, коли ж нічого від мене не залежить. Звичайно, шукаю виправдання її синові, хоч він і слова доброго не вартує. Ось вже двері рипнули. Почалося…
– Галинко, ану подивися, дитино, щось у мене з телефоном, я так слідкую аби був заряджений, а він вже скільки часу стоїть на зарядці і не включається. Ану, подивися, може, й Петро дзвонив…
Приємно, звичайно, в свої п’ятдесят чути оте «дитино», тому й беруся до роботи. Це вже ціла процедура, я наче той майстер, розбираю телефон, виймаю блок, далі знову збираю і починаю цикати в телефоні, бабуся при цьому так на мене дивиться, наче я маю вирішити її долю.
– Дзвонив Петро?, – питає з такою надією, що я кажу «так».
– От же баба, от же розум, чого той телефон до рук не взяти та швидше не подивитися, а дитина до мене дзвонила, – бідкається вона.
Я мовчу, бо мені перехоплює подих.
Вона завжди тримає двері нарозтвір, сідає на ослінчик і дивиться на дорогу. Зранку до ночі. Ми сусідами приносимо їй поїсти, бо вона вже й сама не варить нічого, але вона не вибаглива, каже, що їй молока і хліба цілком вистачає.
– Та чого ви мені носите. Я зубів вже не маю, мені булку в молоці розмочити і вже є пожива, – каже нам.
Їй вже важко ходити, як-не-як, вісімдесят п’ять років, але як у неї чорніє екран телефону, то вона аж біжить до мене. Адже, Петро міг подзвонити, а телефон не працює.
На великі свята вона просить мене поповнити їй телефон і тобі сама телефонує до Петра.
В такі миті вона вся світить, говорить голосно, випитує, що їв, як робота, як діти. Я не чую, що каже Петро, а бабуся киває головою і так само голосно прощається:
– Рада була тебе чути. Бувайте здорові. З Богом. Приїжджайте в гості.
А потім сумно повертається до мене і каже:
– Я нічого не розібрала, Галю, вже геть не чую. Але хоч голос його чула, значить все з ним добре.
Я ще колись дзвонила до Петра та совістила, але то марно. Він в столиці живе і йому далеке наше село десь. А чи є матір чи ні, він їй інколи телефонує, але толку, коли ж вона не чує добре.
Коли вже телефон засвітився, бабуся Юля й каже:
– Знаєш, Галю, не довіряю я цим телефонам, то прошу написати до Петра листа, а як мене не стане, то йому й віддаси.
Я знайшла чистий аркуш і ручку, що пише та почала писати:
«Любий сину, багато про що мала з тобою поговорити та все не було часу чи забувала сказати, вже не та в мене пам’ять. Але довго я думала над тим, що треба в нашій хаті поміняти вікна, бо дуже вже дує взимку, як я їх не закриваю. Ще на печі можна загрітися, тільки ти не забувай попіл витягувати, так краще горітиме. Підлога в коридорі вже дуже рипить, певно вже є гриб, ти її заміни, поки молодий.
Пишу аби не забути, бо я вже звикла так жити, а ти з малого тепло любиш, тобі буде важко тут жити, як твої діти про тебе забудуть».
– Напиши «з любов’ю» , ні не пиши так, встидно, пиши «молюся за тебе, твоя мама».
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
