Я роблю генеральне прибирання навесні і восени, перескладаю весь одяг, щось перу, щось провітрюю, а заразом і вже до іншого добираюся – серванти, штори, підлоги…
Роботи багато і мій чоловік мені посильно цьому допомагає. Також донька приїздить і теж мені допомагає, бо я вже на верхні стелажі не можу дістати зі стільця, голова крутиться, а вона молода ще – скок і все протерла і дістала.
Отак ми господарювали та все витрушували і перескладували, а Петро викидав сміття.
Я не знаю, де він те взяв, але лиш почула:
– Ти подивився, що діти зліпили і в горнятко поставили.
Я лиш краєм ока глипнула, що то було якесь пір’я в пластиліні чи щось таке, махнула рукою, мовляв, не відволікай мене дурницями.
Я б і не пригадала цей випадок, якби не подальша історія. Буквально на наступний день мого чоловіка не стало.
От секунду ще веселився та говорив до мене, а тут вже на підлозі. Я в швидку, до доньки…
Час в такому пролетів мов в тумані, з одного боку все тягнулося просто безкінечно довго, а з іншого, пролетіло як одна мить і я нічого згадати не можу!
Але чомусь мені ввесь час наша сусідка Надія на очі траплялася, я не знаю чого, бо наче коло мене були лише рідні, але її лице наче переді мною стоїть.
Почалися мої безрадісні дні ходіння до чоловіка та розмови з ним.
– Нащо ти мене в шістдесят три роки та покинув? Чого так?, – говорю і говорю, а відповіді й нема…
Пройшло кілька місяців, донька то приїжджала, то їхала. А цього разу приїхала з онуками на канікули.
От діти бавляться і щось собі ліплять, а мені перед очима оте з пір’ям постало!
– Діти, а ви пір’ячко не запихали в пластилін, – питаю їх я.
– Нащо?, – питають онуки, – Та й у вас курок нема, де ми пір’я візьмемо?
Дійсно, я не тримаю курей, у мене лише квітник коло хати, бо місця й так нема, хоч ми й живемо наче у власному пів будинку.
Я тоді запалилася і пішла до сестриці в церкву та розказала, що то за таке могло бути з пір’я та напасть з чоловіком.
– Підклад, – сказала пошепки та, – Хтось свою болячку підклав вам…
Я зблідла!
Сусідка Надія! Вона!
Ходила до мене, мов по свячену воду та все нила, яка вона немічна, що ніхто не знає, що з нею!
– Ой, які я вже аналізи не здавала, до яких світил не ходила, але ніхто мені не може причину знайти! А я ж така ще молода, що мої п’ятдесят п’ять років?, – говорила мені одне і теж мало не щодня.
І приходила і одну я її лишала! То в кімнату вийду, то на вулицю. А вона ж в хаті й по десять хвилин сиділа сама! Та за той час можна всяке було зробити!
А найдивніше, що я бачу, як вона мало не бігає по вулиці! Обличчя пашить здоров’ям, рухи впевнені, а вже голос її чути аж до мене!
Того мені її лице перед очима стоїть!
Я розказала про свої підозри доньці, але вона мені не вірить.
– Мамо, серце таке. Раз і вже нема. До чого тут ваші середньовічні методи? Та в таке ніхто вже не вірить і тільки на довірливих гроші заробляють!
– А як ти поясниш такий збіг?, – питаю я її, – Тата не стало, а вона одужала! Ще й посміла прийти на поминки до нас! Це яку душу треба мати аби такого наробити і прийти на свої очі подивитися?
Донька каже, що це все дурниці. А я от не думаю. Що мені тепер робити з Надією? Сказати їй в очі чи ще збирати докази і вже потім щось робити?
Фото Ярослава Романюка.