Я завжди пишалася своєю родиною, у мене був чудовий чоловік, з яким я прожила разом тридцять років, єдиний син, який ніколи не дав мені приводів червоніти, моя охайна квартира і певність в тому, що все у нас буде чудово.
Я була домогосподаркою, мій чоловік міг собі це дозволити і я думала, що й син розуміє, на скільки жінці важливо піклуватися про дім і скільки це забирає часу.
Звичайно, те, що Інна – кар’єристка, я сприйняла з усміхом. Не буває таких жінок. Може. з самого початку, а далі все крутиться навколо дітей і вже нема коли ту кар’єру робити. Чи я не знаю? Так само була відмінницею в інституті і замість аспірантури вже бавила Олексійка.
Але минув рік і другий, а Інна не планувала ніяку дитину. Я серйозно поговорила з Олексійком, чи все у неї гаразд, але він запевнив, що вони ще почекають.
Я навіть не мала з ким порадитися, бо в той період не стало моєї опори, мого Михайлика. Я дуже важко це переживала і просто просила сина подарувати мені онука, щоб я легше переживала цю втрату. Щоб у нашій родині оселилося щастя, розумієте?
Але ж де.
– Інна хоче ще два роки попрацювати. А вже тоді будемо думати, – каже син.
– Хіба ти не чоловік? Хіба твоє слово не має ваги?
– Мамо, ми так вирішили.
Ми вирішили? Кого він обманює – це все вирішила Інна, а він просто підлаштовується і все. Я вирішила перевірити, що там у них і просто охнула – безлад! Всюди!
Мені прийшлося туди тиждень ходити аби все вимити та привести до стану, в якому можуть жити люди.
Аж тут син приходить:
– Мамо, віддайте ключі від квартири. Інна не хоче аби ви приходили.
– А Інна твоя не хоче мені подякувати?
– Мамо, вона просила не приходити. Добре? У нас зараз у всіх складні часи і я просто хочу спокою.
Заради сина я стрималася. Тільки заради нього.
А далі нарешті сталося щастя – вона привела на світ Василька, хоч я просила назвати дитину Михайликом. Ні, вперлася і все.
– То батько не заслужив у тебе того, щоб ти його ім’ям назвав сина?, – совістила я сина, а він тільки очі ховав.
Звичайно, що я приходила до дитини, адже як в такому дитина має перебувати?
– Я погуляю з Михасиком, а ти прибери, – казала я Інні.
– Він Василько і я не маю сили на прибирання.
– Так і бути, я приберу.
І я там все мила, варила і прала. Ще й з дитиною встигала погугукати.
І тоді й почула краєм вуха ту розмову, але я не сприйняла все на свій рахунок.
– Моя мама має себе чим зайняти, вона не має коли в голову почухатися, а твоя що?, – шепотіла Інна.
Я все чула. От яка вона, я для неї стараюся, спини не розгинаю, а вона мене до своєї матері з села прирівнює?
А далі син захотів мені показати дачу.
– Мамо, ми плануємо купити на майбутнє, щоб дитина росла на свіжому повітрі, – каже.
– Це правильно, я з радістю поїду і подивлюся, – погодилася я.
І так ми вибрали дачу, така мила хатинка, мені дуже сподобалося.
– Мамо, ти можеш тут трохи прибратися, щоб ми могли час від часу приїздити, може, й Новий рік тут зустрінемо?
– Аякже, я тут приберуся, – погодилася я.
Так, роботи тут було купа і я взялася все прибирати та мити. Вирішила дещо підсвіжити вікна і двері, підлогу, щоб все було хоч чистенько, бо на капітальний ремонт треба було ще багато грошей.
Добре. Що сусіди були людьми добрими і мені багато в чому допомагали. Особливо Василь, такий чоловік статний і одинокий. У нього ж хата як нова. Не те, що наша, то я й просилася інколи туди помитися, бо ж вся в фарбі.
Одним словом між нами щось закрутилося.
Я сказала синові, що не зможу поки до них приходити, бо тут на дачі багато справ і тут чую голос невістки:
– Боже, дякую тобі, це найкраще вкладення грошей за все моє життя.
Вона в прямому розумінні цього слова волала від радості і навіть не думала чи розбудить дитину. І мені тоді все й відкрилося… що ж, вона то зрозуміло. Але мій син на таке пішов? Чому вони так вчинили – я ж хороша людина?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
