Я бачила, як Леонід мене уникає, як буквально біжить повз, коли я йду, як не ходить більше у їдальню їсти. Не треба бути провидицею аби зрозуміти, що таки Анна добилася свого, хоч він їй навіть не був потрібен. А як все починалося

Запевняв мене Льоня, що любить мене безмежно, що такого ангела як я треба ще пошукати і я його віддушина. І ще запевняв мене в тому, що давало мені надію на швидкий шлюб, адже всі знали, що його жінка крутнула хвостом додому. Принаймні так він мені казав.

– Аня поїхала, залишила мене, слава Богу, бо я б уже більше не витримав, скільки можна одне і теж говорити, наче я маю ще й вдома працювати, а вона ніде і втомилася.

Я жаліла його, адже й справді, його дружина те й робила, що займалася домом та виховувала двоє дітей. Одружилися вони рано, вже Аня тоді була при надії, а Леонідова мама взяла всі турботи про невістку і дитину на себе:

– Та самі ще діти, а тут таке. Поспіть, я все зроблю.

Але не пройшло й десяти років, як свекрухи не стало і Аня зрозуміла, як це виховувати двоє дітей сама, адже вона була в свекрухи практично четвертою дитиною, або п’ятою, як ще свекра рахувати. І от її не стало, а домашні між собою почали чубитися, хто за що має відповідати, адже до того те все на собі тягла мати.

Аня заявила, що вона дуже втомлюється і дітей пильнувати і обслуговувати своїх домашніх і не минуло й року за свекрухою, як поїхала до себе додому з дітьми.

– Я людина і не буду все на собі тягнути. Поки ви не виправитеся, доти я до вас на поріг не стану!

Думаю, що свекор і Леонід аж перехрестилися від такої новини і не планували її вертати. Так, саме так я й думаю, бо тоді б Леонід не шукав стосунків зі мною.

І ось ми вже зустрічаємося, все у нас добре, а вона навіть не телефонує! Минуло так три місяці, як раптом вона повернулася. Сказала, що дітям в школу треба і вона так їздила у відпустку.

А далі почалося таке, що й на голову не налазить, бачте, їй захотілося звести зі мною рахунки! І то не так аби мені в очі сказати, ні, вона пішла іншим шляхом.

Але я на неї не тримаю зла, ні, за те, що через неї я роботу втратила, ні через те, що моя донька росла без батька. Я навіть її поважаю, що так зуміла все на свою користь перетягнути. Не те, що я.

Мені на серці інше: Леонід дозволив цьому всьому статися і не просто дозволив, а підібгав хвіст і ні разу, наголошую, ні разу, не глянув мені просто в очі! А до того аж соловейком заливався, а груби як розправляв, коли казав, що від усього мене захистить і нікому не дасть на поталу. А тепер аж змалів, голову в шию засунув і ходить.

Я не стала триматися за роботу, бо й кращу знайду, єдине, що не знала, що робити з дитиною. Від такого чоловіка нічого не хотілося, але з іншого боку – вона ж і моя.

Я наважилася і рада, бо тепер, на схилі літ маю люблячу доньку, прекрасних онуків і відданого чоловіка. Хоч мій Левко й не красень писаний, але я за ним, мов за кам’яною стіною. І на моє щастя я розгледіла в ньому такого чоловіка, який буде підтримувати і оберігати, любитиме своїх дітей, не дорікне минулим і буде думати лиш про теперішнє і майбутнє разом.

Знаю, що Леоніда не стало недавно, ще молодий був, що таке шістдесят три роки? Чи прожив би довше зі мною – я вже й знати не хочу, бо не знати як би мені з ним життя пішло. Одне мене ще гризе – чи правильно я зробила, що не сказала йому про нашу спільну дитину, як ви гадаєте?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page