— Я більше не можу так, – говорить Маринка плачучи, – він прикривається дітьми. А я тоді кого виховую, не його дитину? прийде пограється і знову до тієї, бо хоч не кохає, а дітей не хоче залишати. Що ж мені робити?
Зараз мені тридцять. У двадцять три роки вийшла заміж. Як тоді здавалося, по любові. Але вже через рік, маючи вже сина, розлучилася. А через якийсь час зустріла неймовірного чоловіка і пропала.
Нам було дуже добре разом, якщо б не одне «але»: мій коханий був одружений, у нього підростала донька. Але я була згодна навіть на те, щоб бути просто коханкою – аби його не втратити.
Ми зустрічалися півроку, але, коли я відчула, що при надії, наші зустрічі припинилися. Розійшлись тихо, адже все було проти нас: батьки з обох сторін, його дружина, яка про все дізналась і вимагала припинити наші зустрічі.
Через дев’ять місяців у мене з’явилась дівчинка. І як тільки я її побачила, мало не зомліла: вона була крихітною копією свого батька. Він знав про дочку, але ніколи її не бачив. До тієї хвилини, поки випадково не зустрів нас з малою в автобусі. Їй тоді було вже три з половиною рочки, і дочка спокійнісінько сіла до батька на коліна, немов завжди його знала. Я дивилася на нього, на те, як він жартує з дівчинкою, як вона йому посміхається, і ледве стримувалася від того, щоб не розридатися. В той день я пояснила дитині, що це її батько.
Тепер, після тієї зустрічі в автобусі, ми бачимося при першій-ліпшій можливості. Я люблю його більше життя і знаю, що він мене теж дуже любить. Але у нього вже двоє дітей: за час нашої розлуки його дружина теж привела на світ дівчинку, яка молодша за мою всього на чотири місяці. І навіть звуть їх однаково …
Коли він буває у нас і грає з дочкою, я ледве стримуюся, а потім, після його від’їзду, плачу …
Я знаю точно, що він не любить дружину, але не може її залишити одну через дітей. А я не можу цього вимагати. Але і так, як є, далі тривати не може.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головне фото – firestock.
