Федір був бабієм на цілий район, мало хто йому міг відмовити, а я що – тільки після училища комерційного стала продавати в місцевому магазині. От він туди й заглядав з друзями та поглядав на мене, компліменти говорив так, наче й не мені, але, що б я чула.
От і тьохнуло моє серце, а він і радий. Коли ж я зрозуміла, що при надії, то кинулася йому розповідати, що батьки мої строгі, то треба женитися.
– Дав же Бог з такою нетямущою зустрічатися! Та ж зроби щось!
Перш, ніж я подумала щось робити, то вже поголос пішов по селу, жінка його прибігла до нас на обору та слів не добирала, а потім хтось попід вікна ходив, що батько мусив пса спускати.
От тоді й прийшла моя хресна і сказала, щоб я в місто їхала, бо не буде мені тут спокою.
– Там одні люди шукають собі няню для дитини, ти піди, я дам адресу. Чоловік у них дачу будував, вони люди заможні і справедливі.
– А як дитина?, – хором ми з мамою сказали.
– Та якось буде.
Але з тих усіх переживань я мамою не стала, аж мені на душі легше стало.
Жила я у тих людей і добре мені велося. Вони розуміли, чого я з села втекла, але в душу не лізли.
Зате вже моя підопічна Оксанка запала мені в душу назавжди. Як вже я маля любила і тільки дивувалася, як це мати може дитину на цілий день на мене залишити, бо у неї там якісь лекції та семінари?
Скажу вам, що мати не лише не няньчила Оксану, але й пізніше пропустила і її першу закоханість, і перше кохання. Якби не я, то такий би субчик в них за зятя був, що мало б їм не здалося.
Прибігає якось вона вся така сяюча і каже, що закохалася і з батьками буде нареченого знайомити.
Батьки новину сприйняли серйозно, я стіл приготувала і поки вони балакають я до нього й приглядаюся.
Знаєте, я ж не невидимка, то таріль покладу, то страву і хоч би глянув на мене та «дякую» сказав, зате вже перед батьками мало по землі не стелиться.
Пішов, а Оксана й до мене:
– Як він тобі?
– Не знаю, дуже вже улесливий, а під столом аж пальцями хрустів, так кулаки стискав. Якийсь він надто знервований. Ти подумай.
– Ой, вічно ти, ще б не нервуватися, якщо мама наш викладач.
А за якийсь час приходить і каже, що справді, вже дуже хлопець хоче аби вона була лише біля нього, з подругами бачитися не можна, гуляти без нього не можна, все має з ним робити.
– Сказав, що я надто балувана і з ним таке не пройде, або я його слухаюся, або він зі мною не буде.
– А ти що?
– Та сказала, що значить, не буде.
І так само питала моєї думки про того, за кого таки вийшла заміж, а я й підтвердила, що цього разу гідний хлопець.
Отак біля чужої дитини я й життя провела, вважаю Оксаниних онуків своїми, бо бабуся рідна все ще зайнята собою, а я й не проти, бо вони моя родина, яка мене з хати не вижене через людський поговір. Хоча я своїх батьків в місто перевезла жити, бо вони вже старенькі, а глядіти їх в селі нема кому. Вони бідкаються, що скінчився їхній рід, а я що вже пораджу. Видно, така вже моя доля – бути своєю серед чужих людей, хоча для мене вони рідні і свої, яким я потрібна.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
