fbpx

Я була дуже молода, коли те все зі мною сталося, не думала, що його дружина аж таку бучу підніме, добре, що хоч хресна моя допомогла з села втекти, бо й не знаю, щоб було зі мною

Федір був бабієм на цілий район, мало хто йому міг відмовити, а я що – тільки після училища комерційного стала продавати в місцевому магазині. От він туди й заглядав з друзями та поглядав на мене, компліменти говорив так, наче й не мені, але, що б я чула.

От і тьохнуло моє серце, а він і радий. Коли ж я зрозуміла, що при надії, то кинулася йому розповідати, що батьки мої строгі, то треба женитися.

– Дав же Бог з такою нетямущою зустрічатися! Та ж зроби щось!

Перш, ніж я подумала щось робити, то вже поголос пішов по селу, жінка його прибігла до нас на обору та слів не добирала, а потім хтось попід вікна ходив, що батько мусив пса спускати.

От тоді й прийшла моя хресна і сказала, щоб я в місто їхала, бо не буде мені тут спокою.

– Там одні люди шукають собі няню для дитини, ти піди, я дам адресу. Чоловік у них дачу будував, вони люди заможні і справедливі.

– А як дитина?, – хором ми з мамою сказали.

– Та якось буде.

Але з тих усіх переживань я мамою не стала, аж мені на душі легше стало.

Жила я у тих людей і добре мені велося. Вони розуміли, чого я з села втекла, але в душу не лізли.

Зате вже моя підопічна Оксанка запала мені в душу назавжди. Як вже я маля любила і тільки дивувалася, як це мати може дитину на цілий день на мене залишити, бо у неї там якісь лекції та семінари?

Скажу вам, що мати не лише не няньчила Оксану, але й пізніше пропустила і її першу закоханість, і перше кохання. Якби не я, то такий би субчик в них за зятя був, що мало б їм не здалося.

Прибігає якось вона вся така сяюча і каже, що закохалася і з батьками буде нареченого знайомити.

Батьки новину сприйняли серйозно, я стіл приготувала і поки вони балакають я до нього й приглядаюся.

Знаєте, я ж не невидимка, то таріль покладу, то страву і хоч би глянув на мене та «дякую» сказав, зате вже перед батьками мало по землі не стелиться.

Пішов, а Оксана й до мене:

– Як він тобі?

– Не знаю, дуже вже улесливий, а під столом аж пальцями хрустів, так кулаки стискав. Якийсь він надто знервований. Ти подумай.

– Ой, вічно ти, ще б не нервуватися, якщо мама наш викладач.

А за якийсь час приходить і каже, що справді, вже дуже хлопець хоче аби вона була лише біля нього, з подругами бачитися не можна, гуляти без нього не можна, все має з ним робити.

– Сказав, що я надто балувана і з ним таке не пройде, або я його слухаюся, або він зі мною не буде.

– А ти що?

– Та сказала, що значить, не буде.

І так само питала моєї думки про того, за кого таки вийшла заміж, а я й підтвердила, що цього разу гідний хлопець.

Отак біля чужої дитини я й життя провела, вважаю Оксаниних онуків своїми, бо бабуся рідна все ще зайнята собою, а я й не проти, бо вони моя родина, яка мене з хати не вижене через людський поговір. Хоча я своїх батьків в місто перевезла жити, бо вони вже старенькі, а глядіти їх в селі нема кому. Вони бідкаються, що скінчився їхній рід, а я що вже пораджу. Видно, така вже моя доля – бути своєю серед чужих людей, хоча для мене вони рідні і свої, яким я потрібна.

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page