Я вже давно належала тільки собі і коту, а одного разу відчула легку ностальгію по роботі з дітьми, можливо, це було просте бажання бути потрібною. Вичудила, в місцевій газеті розмістила оголошення “Кому потрібна бабуся, телефонуйте” і телефон. Думала друкувати не будуть, але купивши черговий номер, побачила свій текст. Першим подзвонив чоловік:
– Добридень. Я за оголошенням… Вам дідусь, бува, не потрібен? Бо якось, навіть пройтися, свіжим повітрям подихати ні з ким.
– Пропозиція цікава, але боюся, я не підійду для спільних прогулянок. Вибачте.
Захихотіла і відключила мобільний.
Потім довго ніхто не дзвонив і тижнів за два, коли я майже забула про своє дивацтво пролунав дзвінок.
– Я напевно пізно? У газеті ваш номер вказаний, написано…
– Я слухаю!
– Мене звати Мар’яна. У мене син… Нам, мені, ні Сашкові потрібна бабуся, а у нас немає, а хотілося б..
– Мар’яно, мене звуть Маргарита Матвіївна. Думаю, розмовляти потрібно при зустрічі. Як ви вважаєте!?
– Так звісно. Але де?
– Чи можемо зустрітися в парку або кав’ярні.
– Напевно, в парку краще.
Я була готова до будь-якого повороту подій, але те, що я побачила, мене вразило. Серед білого дня до мене підійшла молода, розмальована жінка, без смаку одягнена з коляскою, в якій сидів хлопчик, років п’яти. Він погано говорив, не міг ходити, було незрозуміло, чи розумів він розмову.
– Що з дитиною?
– Інвалід.
– Це я бачу. Що кажуть лікарі?
– Нічого особливого. Кажуть, що треба здати, допомогти неможливо.
– Які молодці! Ну а ти?!
– А що я можу, я навіть не медсестра?!
І вона залилася сльозами. Фарба полилася темними струмками, ніс захлюпав і ми замовкли. Хлопчик подивився на матір, на мене, хитнув головою і став показувати пальцем на голуба, що приземлився біля коляски.
– Гулі, гулі , сказала я.- Улі. Повторив Саша.
Мар’яна поревіла, заспокоїлася і стала підтирати розмазану туш, дивлячись в дзеркало.
– Батько дитини де?
– Він з нами не живе, та й не жили ми, так, зустрічалися. Коли дізналася, що при надії, сказала і він зник, змінивши номер.
– А матір з батьком?
– Мене біля міжміської траси знайшли.
– з дитбудинку значить !?
– Угу. Дитбудинку. Коли виросла, пішла шукати місце під сонцем. Сонця досить, а місця немає. Влаштовувалася швачкою в ательє, вигнали та й платили мало. Санітаркою теж не солодко, продавцем – треба хватку мати, а я тільки вироби з паперу робити вмію, ну ще з бісеру плести.
– Ммм! Не густо. У тебе кола під очима, зайдемо в кафе, вмиєшся. Візьмемо що-небудь.
Ми увійшли в кафе, замовили морозиво і сіли за столик. Без зайвих балачок, ум’яли свої порції і вийшли в піднесеному настрої, домовившись здзвонитися.
Перші місяці спілкування проходили поза домом: в цирку, шашличних, на дитячих майданчиках; навіть до церкви ходили кілька разів. Потім, я стала запрошувати Мар’яну з Сашком до себе. Саша міг повзати і гратися. Мар’яна турбувала мене більше. Вона представляла собою клубок комплексів: невпевненість в собі, боязнь майбутнього, нервозність і залежність від чужої думки.
Навіть з дрібним вибором вона не могла визначитися. Жила в орендованій кімнаті на краю міста у містечкової Салтичихи, яка буйною вдачею давно вже розігнала всіх, хто міг за оренду платити за ринковою ціною. Господині квартири нічого не коштувало з’їсти чужі продукти, взяти з квартирантки понад звичайну плату за ремонт крана чи плити, змінити замок і погнати в гості допізна, не залишивши ключа. Коли находила лють, вона викидала квартирантку за поріг і тій потрібно було терміново шукати місце для ночівлі. Зазвичай цим місцем був під’їзд, на наступний день життя входило в звичне русло.
Мар’яна платила мало, але ця сума, становила половину її місячного платні. Друга залишалася на прожиття. При такому розкладі у цієї дівчинки, крім боргів, нічого свого не могло з’явитися.
Одного разу я вирішила, що дівчинку треба вчити: доглядати за собою, прати речі, мити підлогу, вибирати засоби гігієни та одяг; коротше кажучи, вчити жити. На відстані цього не зробиш, тому постало питання про переїзд до мене. Рішення далося нелегко, я навіть Персика питала, чи потягнемо ми все це. Персик сказав: “Мяу”. А що!? Я ще хоч куди, Сашенька не галасливий, дасть Бог, впораємося.
У Салтичихи мало не випали обидва ока, коли я приїхала на таксі забирати молодь. Це був єдиний день, в який вона готова була воювати за квартирантку. Дорожня сумочка з речами Сашеньки висіла у мене на плечі, а речі Мар’янки, помістилися в два пакети, бовталися на ручках коляски.
Сказати, що ми жили важко, це не сказати нічого. Мар’яна була недотепою. Був потрібен такт і терпіння, щоб навчити її робити все легко і швидко. Не раз я подумки згадувала Салтичиху і, голосно видихнувши, мовчки, посміхалася. Через два місяці війни з Мар’яниними недоліками була здобута деяка перемога. Дівчинка без нагадувань приймала душ, прала і прасувала речі, мила посуд, могла приготувати макарони і яєчню, макіяж став не таким помітним і волосся приводилися в порядок відразу після сну.
Хотілося більшого, але Саші, теж, потрібен був час. Йому влаштовували зарядка і контрастний душ, ароматерапія і сонячні ванни; водили тримаючи за руки по нагрітій гальці; робили масаж, змушували стрибати на маленькому батуті, притримуючи його. А вечорами, коли він дивився добірку найкращих добрих мультфільмів, ми вчилися: я терпінню, Мар’яна кухонним премудростям. Коли по кухарській справі можна було ставити задовільно, Мар’янку взяли помічником кухаря.
Поки вона була на роботі, ми з Сашею читали казки, годували птахів, здійснювали покупки і гралися: збирали намиста з намистин, будували фортецю, малювали чоловічків на картоні і вирізали, ліпили з пластиліну кораблі, клеїли з паперу вітрильники і зав’язували на мотузочці вузли, влаштовували театр тіней і їли всяку смакоту, радіючи досягненням.
Звичайно, Мар’яна втомлювалася, але ми не здавалися. Сашеньку звозили на прийом до костоправа. Той похитав головою, сказавши, що дитина маленька і може не витримати процедури. Ми з Мар’янкою притримували Сашеньку і молилися, доктор від напруження покривався потом, дитина плакала. І все ж, через п’ять сеансів хребці були поставлені на місце. Сашка пішов.
Ця обставина відразу ж виявила майже повну відсутність інстинкту самозбереження, він добирався до розеток, плити, чайника, ліз в холодильник і намагався дістати побутову хімію. У вихідні ми відвідували кафе, гуляли по набережній, каталися на каруселі чи ходили в цирк. Вечорами по буднях, поки дитина була поглинена викладанням геометричних фігур, вчилися в’язати: я – орнаменти декількома квітами, Мар’яша прості речі панчішною в’язкою. Працюючи спицями, ми розмовляли про здоров’я, про професії та плани на життя, про чоловіків і вихованні дітей.
Одного разу у Саші заболів живіт. Температура підскочила до 39 і я подзвонила в швидку. Дитину з мамою забрали. З приймального покою Сашенька швидко потрапив на операційний стіл. Все пройшло нормально і я пішла з передачками, підтримувати бойовий дух в молодому поколінні. А через кілька днів Саша, раптом, вимовив: “Бабусю, звари борщику. Тут зовсім готувати не вміють”. Ми з Мар’янкою переглянулися і тихо заплакали.
Тепер, Мар’яна працює кухарем у ресторані. Саша вчиться в школі з математичним ухилом і займається східними єдиноборствами. А я прогулююся з Душечкою, щеням такси, якого мені подарував на день народження онук…
Автор: Ольга Bишемірська.
Фото – ілюстративне.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений.
