Те, що на сватання прийде Петро зі своїм батьком я знала, тому готувалася заздалегідь: генеральне прибирання, два дні скуповувала продукти і три дні пекла і варила. Я була у всеозброєнні і була готова до того, що від моїх старань гості попадають мені до ніг і благатимуть ввійти в нашу родину. Де ж я думала, що все буде майже буквально?
І от став на порозі Павло, я усміхаюся. Далі батько його заходить і мені усмішка сходить з обличчя. Ігор? Ігор!
Він теж застив від здивування, я намагаюся виду не подати перед дітьми, а сама вже й не знаю, чи я хочу з такою родиною родичатися, адже якщо син пішов у батька, то про яке весілля мова?
Ми зустрічалися з Ігорем, коли були студентами. Нас познайомили в компанії і якось одразу один одному прийшлися до смаку. Далі почали вже зустрічатися серйозно і я вже думала про весілля, як Ігор раптово перестав приходити. Я не розуміла в чому річ, тоді телефонів не було і я не могла його прямо спитати. А він мене просто уникав.
Спільні друзі теж лиш руками розводили:
– Ви були такою гарною парою, ми не знаємо, що відбувається!
Вже пізніше через другі руки мені переказали слова Ігоря, що я вже надто сильно хотіла за нього заміж, а його це бентежило.
Ну, вибачте, якщо ми разом снідаємо, то як не може бути, що ми одружимося? Для мене це було очевидним, але у нього були інші думки.
Через якийсь час я його забула. І сталося те одразу після закінчення навчання, коли ніхто зі спільних друзів мені не потрапляв на очі і не говорив мені про нього.
Вийшла заміж, у мене донька. Добре я жила з чоловіком, але шкода, що його раптово не стало. Ще такий молодий був, важко мені було з тим змиритися.
Так і думала, що тепер буде радість лиш в доньці, щоб вона вдало вийшла заміж, а я їй буду допомагати з усім. Я була рада, що вона зустріла Петра, хлопець гарний і відповідальний.
Якось донька прибігла вся радісна:
– Мамо, Петро мені буде пропозицію робити. Хоче, щоб перед батьками. Давай ми в родинному колі це зробимо?
Я й погодилася, ще й так старалася, тиждень нормально не спала, все переживала, як все вийде.
А тут я для цього сина старалася?
Діти за весілля говорять, а я й слова мовити не можу, так мені те все пече. Коли вони пішли, то я стала прибирати, аж тут дзвінок у двері. Подумала, що донька ключі забула, як на порозі Ігор.
– Знаю, що ти думаєш.
– Ні, не знаєш.
– Петро чудовий хлопець і він любить твою доньку. Я не хочу, щоб непорозуміння між нами привели до того, що мій син втратить кохану. Я давно тебе мав перепросити. Вибач.
– За що ти мене перепрошуєш? Ким ти себе чуєш. Чоловіче? Ти мене перепрошуєш за те, що я зустріла коханого чоловіка і двадцять років жила в щасті? Що маю від нього доньку? що він зробив все аби ми жили в достатку?
Той знітився і пішов, а мене вже трусило. Це ж треба, яка в людини самооцінка, він аж так впливав на моє життя, сонечко моє ясне, як же я без нього.
Ігор продовжував телефонувати і приносити мені квіти, але я його запевнила, що то зайва морока, бо я не проти того, щоб діти одружилися.
– Слухай, Віро, я давно сам, жінка в Італії і не вертається вже роки. Коли тебе побачив, то одразу згадав, яку дурницю колись вчинив. Тепер би мені крихту тієї любові, що у нас була.
І отак потроху, потроху і знову він в моє життя проліз.
А тоді перед дітьми на коліна та просить моєї руки.
– Як чудово, мамо, – каже донька, – давайте влаштуємо свят в один день!
Я категорично проти такого подвійного весілля, бо моя донька має мати свій особливий день, лише її. Хіба я не права?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
