Ми з Романом працювали спочатку для того аби купити свій власний будинок, а вже потім думати про дитину. Вирішили ми купити таунхауз, бо наче й живеш у власному будинку, хоч поруч купа сусідів.
Зробили ремонт і я привела на світ нашого сина та сиділа вдома з дитиною. Чоловік почав робити бізнес на машинах і запчастинах. Його цілий день не було вдома, приходив весь в мазуті, їв і лежав на дивані, бо він стомився.
Я не мала нічого проти такого, бо я справлялася і з дитиною і з домашніми справами. Та й батько у мене так само робив, то я до такого навчена.
Аж ось поселилися у нас збоку нові сусіди і я пішла знайомитися. Я бачила, що вони заїхали, тому подзвонила в двері, але мені ніхто не відповідав. Подумала, що вони на роботі і так і було, хоч там дитина теж віку мого сина.
І ось вони ввечері всі приїхали, але я вже до них не йшла, бо мені треба чоловіка з роботи зустрічати. А зранку дивлюся – знову всі виїхали з хати.
«Коли мені з ними знайомитися?», – подумала я і вирішила, що в суботу.
Так і сталося, вони нас запросили самі до себе і я дивувалася, як у них все чисто, чоловік за віник хапається чи за ганчірку, дитина сама іграшки складає і в такому віці!
Я не витримала і спитала в чому ж секрет.
– Ми все робимо разом, – каже Валя, – Ми бізнес свій маємо, робимо принти на будь-чому, дитину в садок даємо чи бабусі, приходимо і разом в магазин і готуємо. Якщо у тебе з чоловіком нема нічого спільного, то ви довго разом не будете.
– А скільки ж ви разом, – питаю її.
– Ми разом п’ятнадцять років, робили спочатку бізнес, а потім про дитину подумали.
Я замовкла. Вона не виглядала на сорок, а на мій вік. От що з жінкою робить кохання.
Прийшли ми додому і я вже по-іншому почала дивитися на те. Як все відбувається: чоловік пішов в душ і перед екран, а я й малого купати, одяг складати, іграшки хоч стежку прогребти. Далі вкладаю дитину спати, читаю, співаю і мало не танцюю.
Коли вже після ванни приходжу до спальні, то чоловік давно спить. Не дивно, адже йому на восьму на роботу.
– Мироне, мені не подобається, як ми живемо, ми ні про що не говоримо. Ти мені й десяти речень не кажеш за день. ми маємо мати щось спільне.
– Що ще?, – округлив очі чоловік.
– Ми маємо робити спільно бізнес.
– Але я мотор збираю і розбираю.
– І що? я буду поруч і ти будеш мене всього вчити.
– А дитина?
– Віддамо в садок.
– Добре.
Я так і зробила, пішли ми з чоловіком в його майстерню… Як я можу з людиною спілкуватися, коли у неї ноги з-під машини цілий день стирчать? Мені стало нудно і я почала шурупчики перебирати.
Виявилося, що я якийсь загубила. Прийшлося повзати по цілій майстерні і його шукати.
Боже, я стомилася, я вся вимастилася, я чоловіка бачити не хочу, бо він той шуруп заховав в кишеню, а мені коліна спухли.
З садка зателефонували, що в малого температура і знову на два тижні ми сидимо вдома.
Думаю, ти вже в мене будеш і посуд мити і підлогу. Але він нагнувся за ганчіркою і вже йому спину перехопило, вже розтирай та пояс з псячої шерсті шукай.
І я собі так подумала, що добре чоловіком командувати, коли він папірчики перебирає, але коли він справді втомлюється, то ще його заставляти до такої роботи, то таки вже його не жаліти. Треба ще до всього знати міру. Хіба ні? а сусідка хай собі живе й сто років з чоловіком, бо їй так добре. А мені добре по-своєму. А ви що про все це думаєте?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
