Тоді й молоді жінки не дуже гарно виглядали, а моя ще й з хусткою, то всі дражнили мене, що моя бабуся прийшла по мене.
Я всім кривдникам відповідала, як не хворостиною, то словом, але за маму свою стояла горою, але оця думка в мені вкорінилася, що могла б бути й краща.
Тому, коли я вже йшла вчитися в училище, то просила аби мама до мене не приїжджала. Мама погодилася, думаю, вона все розуміла, тільки мене попросила аби я жила в моєї сестри, дала мені адресу і гостинці.
Я сестру бачила раз чи двічі, бо вона в місті працювала і її чоловік був великим начальником, тому вона не хотіла так само бачити маму і тата та й чого їх бачити, адже у неї не життя. а казка – все імпортне є, їжа вся по блату, одяг гарний. Мої очі просто розбігалися по квартирі, по тому багатству, що там було, але сестра губи стулила і каже:
– Ні, ти тут жити не будеш, йди в гуртожиток, вчися бути самостійною.
– Але зараз вже ніч на дворі, куди я піду, – здивувалася я.
– Добре, так і бути, переночуєш. Хоч ванну побачиш, як митися треба я тобі покажу, – сказала вона з жалем.
А потім мені докоряла, що по всій ванній пас лишився і я мала його змити, а я терла-терла рукою, і видно не все змила.
Справді, гарно в місті, коли з крана тече гаряча вода. Мені хотілося жити в сестри, але раз ні, то ні.
Поступила я на бухгалтера і добре вчилася. Знаєте, добре, що жила в гуртожитку, бо ж то студентське життя, а не в сестри сидіти струнко на стільці. Я більше до неї не приходила, бо з першого разу зрозуміла, що мені не раді.
Вчилася я добре, далі пішла працювати в тому ж місті на підприємство і додому рідко приїжджала. Ну що його їхати, коли у мене кімната в гуртожитку, молоде життя, подруги, кавалери?
До нашого села було всього вісімдесят кілометрів, дві пересадки і я вдома. На мамине день народження я завжди приїжджала, на татове рідше, але мамине, то було таке ж свято, як Великдень чи Різдво.
І ось я приїхала і очам не повірила – мої батьки стали ще старші! Та ж скільки мене не було? Ну, пів року, а вони он як змінилися!
Так мене совість загризла, вони ж не молодіють, а я?
Глянула я на своє життя з іншого боку і зрозуміла, що воно веселе і марне, тому вернулася в рідне село до мами й тата і працювала на місцевому заводі. Батьки дуже зраділи і казали, що натішитися мною не можуть.
А я й заміж далі вискочила за хорошого хлопця і вже біля батьків ми живемо і будуємося. Далі діти пішли, життя стало таким щасливим, що я вже боялася зурочити, адже батьки мої вже старенькі.
Наче накаркала, бо мама прислабла і я сестрі подзвонила, що пора їхати до мами попрощатися. Я її не бачила відколи вона мене за поріг виставила, бо на весілля я її не просила, хоч мама й була проти, але я сказала, що не помогла мені в біді, то чого я маю її тішити тепер?
Сестра приїхала, правда, дуже здивувалася, що так все у мене тепер гарно.
– Ось тут ванна, Віро, – кажу я їй, – можеш митися і за собою не мити, бо ти в гостях.
Вона на мене глянула і нічого не сказала. поїхала через кілька днів, бо ж у неї робота. Далі приїхала лише, коли ми маму поховали.
Далі й тата не стало і залишилася я сама. Не думала ніколи, що життя отак перед очима промигне, як сон, бо вже я в хустці і наче мені стільки ж, як і мамі було, а у мене перший онучок.
Радості купа, натішитися ним не можу. І знову наче відчуваю, що занадто я щаслива і щось має статися.
І от на порозі сестра моя.
– Ганно, я не маю, де віку доживати. Пусти мене до батьківської хати.
– Ще чого! Ти мене пустила, коли я до тебе приїхала жити? Тим більше, що ми з чоловіком тепер в батьківській хаті, бо донька з зятем у великій.
– Ти отак рідну матір виженеш, – випалила та, а я оніміла…
В голові у мене зашуміло… З яким лицем вона прийшла?
– Я сирота і щоб ноги твоєї тут не було!
Як так можна було повестися зі мною і ще й думати, що це слово все перекриває?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота