Ми з Іриною не бачилися років п’ятнадцять точно, хоч в гуртожитку жили в одній кімнаті і дуже дружили. Далі втратили зв’язок, бо листуватися колись було не так легко, а з розвитком інтернету таки знайшли одна одну, але спілкування вже було не тим, бо ми вже були іншими жінками.
Ірина жила в великому будинку з великою машиною та великим собакою, а я давно була самотня і не планувала більше ніяких стосунків.
Вона сама запропонувала приїхати до неї.
– Я організовую зустріч випускників і тебе чекаю. Навіть не думай говорити, що не приїдеш! Якщо не встигнеш назад додому, то переночуєш в мене, – щебетала Ірина і я впізнавала її завзяття та ініціативність.
Звичайно, що я хотіла всіх бачити, а тим більше, що є де заночувати.
Ми веселилися майже весь вечір, зібралося нас багацько, тому купу часу зайняло переповідання один одному життєвого шляху протягом п’ятнадцяти років. Певно у мене був найкоротший виклад життєвої історії:
– Працюю, не одружена, дітей не маю.
Тут мене всі кинулися підбадьорювати, що ще не все скінчено, особливо старалася Ірина.
– В мого чоловіка такі друзі – одинокі і багаті, я вже телефоную аби він на завтра всіх скликав до нас на шашлик.
Я чесно її відговорювала, бо не хотіла ні багатого, ні знаменитого… Я хотіла аби чоловік мене кохав, як і я його просто так, а не за статки чи тонку талію.
Я в неї заночувала і вже збиралася на другий день їхати, як вона почала обурюватися:
– Ти що? Та ж Сергій всіх запросив, будуть смотрини, а ти в кущі? Ні!
Вона позичила мені свій одяг ще й взялася наводити макіяж. Я була схожа на якусь папугу, але Ірина запевняла, що всі просто впадуть, коли мене побачать.
На вечір і справді прийшло кілька друзів, хтось був сам, хтось з дівчатами, сиділи, говорили. Ніхто від мене не падав, як і я ні від кого.
Ірина все мене в бік штурхала аби я усміхалася, коли до мене один кавалер звертався. Але я вже не в тих роках аби зі шкіри лізти.
Під кінець вечора я спілкувалася лише з Сергієм, Ірининим чоловіком, мені він видався найбільш безпечним.
Гості розійшлися пізно, тому ми взялися до прибирання, а далі Ірина пішла спати.
Мені сон не йшов і я сіла на гойдалку, ніч була чудова і вечір насправді був гарним, я багато сміялася, шашлик був дуже смачним…
Аж тут біля мене хтось став…
То був Сергій…
– Ти не проти, як я біля тебе присяду? Щось сон мені не йде.
– Та прошу, – просто сказала я без якоїсь думки.
Він сів. Але з кожним реченням присувався до мене все ближче…
Я була така ошелешена, що зрозуміла з усього сказаного лише те, що миша не хоче бігати в одну нірку багато разів. Я не дала його руці впасти на моє плече і дременула в свою кімнату щось белькочучи, що мені геть зле і я маю виспатися.
На наступний день я не могла Ірині в очі дивитися, мене гризла думка, що я якимось чином спровокувала
Сергія. Я швиденько зібралася, щоб їхати і тут Ірина каже:
– Сергій тебе підвезе на вокзал.
– Та ти що!, – я вся аж запалала, – Не треба його турбувати, тим більше, що може поліція бути на дорозі і ще його зупинить! Я собі сама дійду.
Але Ірина вже йшла будити чоловіка і якби я втекла, то вона б щось запідозрила.
Сергій спочатку мовчав в машині, а тоді далі завів розмову про мишу і що це корисно для шлюбу, бо так він розуміє, що його дружина найкраща.
Я лиш молилася аби ми їхали на вокзал, тому просто вискочила з машини, коли ми під’їхали. Не хотіла більше нічого чути про корисних мишей.
Тепер я мучуся іншим – чи казати подрузі, який у неї чоловік? Чи залишити все так, як є?
Фото Ярослава Романюка.
