Мабуть, я таки змінилася, чи то так вже хочу онуків, може ви підкажете, що зі мною, бо я б ніколи таку хитру особу не впустила в нашу родину. виставила поперед себе живіт і планує моїм сином командувати, а той очима кліпає:
– Яка дитина? Ти ж не хочеш, щоб твій чоловік дізнався, що ти наробила?
І ось тут Леся зареготала:
– Любчику, на кожного хитруна знайдеться ще більший хитрун! То що скажете, Вікторіє Павлівно?
– Ласкаво прошу в родину, доню, – сказала я і вони обоє витріщилися на мене зі здивуванням.
Я дивилася на свого сина, як у нього ображено затремтіли губи, як колись в дитинстві і я притьмом бігла аби виконати будь-яку його забаганку. Ще б пак – родина у нас була багата і зі зв’язками. Я була завидна наречена, тому, коли закохалася в Івана, то знала, що він не так мене любить, як перспективи. Але тоді мені було все одно, бо я його любила.
Коли на світ з’явився Любомир (Любчик, Любусик), то я вважала себе найщасливішою жінкою. Ми переїхали в обласний центр подалі від батьків і тут Іван і проявив всю свою суть. Спочатку я не вірила, що він когось має, потім надіялася, що у нього все пройде, а далі навчилася тримати лице і далі жила з ним.
Напевно тому, мій син і виріс в думці, що жінки, то не суттєво і головне власна вигода.
Коли він приводив дівчат знайомитися, то я просто під рентгеном їх розглядала, роздмухувала кожну дрібничку і сумнівалася в чеснотах. Каюся тепер, але що вже поробиш?
А далі син вирішив, що краще мати справу з панянками одруженими, які від чоловіків не підуть, але уваги хочуть. То був його якийсь лайфхак і він дуже успішно ним користувався до тридцяти п’яти років.
І ось перед нами сидить збій в його системі, а син не розуміє, чому я така привітна до такої персони.
– Сину, по-перше, якби вона тобі була нелюба, то ти б з нею не крутив, скільки ви кажете часу?
– Рік!, – випалила та.
– Рік би ти з нею не крутив.
– Мамо, але я її не люблю більше. Ти ж знаєш, що я не створений для сім’ї!, – і знову його губи задрижали.
– Не лише вірю, але й бачу, сину, але починати колись треба, а тут бачиш, вже все готово: дитина скоро буде, жінка тобі під стать і моє благословення ви маєте.
– Мамо! Вона забере всі наші гроші!
– Сину, я своєму онукові чи онучці й так залишу спадок, тому мова не про те.
– А про що?
– А про те, сину, що я залишу тобі? Ти ж сам на мене переписував всі свої квартири і машини, банківський рахунок на моє ім’я, так ти убезпечував себе від шлюбу. Тепер я багата пані, а ти бідний жених, сину і я не знаю, чи захоче ще з тобою Леся жити. Але, – я перервала його невдоволення, – якщо ти покинеш свою дитину, сину, то я геть за себе не ручаюся. Ви обоє гідні один одного і мені лише цікаво, Лесю, одне – як ти змогла знайти до нього підхід.
– Чесність за чесність, Вікторіє Павлівно, всі ж уже давно знають, які у вашого сина уподобання: щоб одружена і претензій потім не висловлювала, а як дитина буде, то її проблеми. От я й придумала чоловіка і ще й дітей, щоб він точно знав, що я так, як усі.
– Я вже тобою захоплююся, – відказала я їй, – залишу вас наодинці аби ви обговорили дату весілля.
І ось так я тепер маю чудову онучку, Любчик, мов шовковий, Леся може й кається у що влізла, але вона сама того хотіла. Як на мене, ми справжня родина, а ви що скажете?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
