То були лиш початки двотисячних, ми з Миколою побралися і жили в квартирі моєї мами, а вона переїхала в село в дев’яностих і більше в місто вертатися не хотіла.
Не скажу, що ми жили дуже добре, бо вже дуже часто нас відвідували численні родичі Миколи, які в місті то по правах, то працювали, то ще ось. І ці всі люди не здогадувалися щось купити до столу, бо за їхніми уявленнями, ми маємо самі гостей приймати.
Я розуміла, що то близькі родичі, бо були й брат і тітка, але далі пішли такі родичі, що навіть Микола вперше про них чув, але мама телефонувала і просила прийняти по-людськи.
І виходило так, що моя мама з села передає продукти аби я гостила цю всю публіку, яка потім щиро дякувала і передавала далі, що тут безкоштовний нічліг.
Я вже не витримувала, а Микола кліпав очима:
– То ж родина, я не можу не прийняти.
Я вже давно кипіла, але останньою краплею стало те, що він спакував продукти якомусь енному родичу, бо той в гуртожитку не має що їсти.
І тут я так яскраво себе проявила, що родичі довший час до нас були ні ногою і передавав це все не той хлопчина, а мій любий чоловік, бо я йому сказала, що ще одні такі гості і він піде разом з ними.
Я знала, що він ще потім позичав родині щось із зарплати, але я розуміла, що більша сума й так йде в родину, тому вже дивилася на це крізь пальці.
Життя тривало і ми завели дітей, повели в школу і вже стало питання поступлення. Було зрозуміло, що треба грошей і я наважилася поїхати за кордон. Мені там було дуже важко, бо й мови не знала і прибирання мені давалося важко, бо у них геть інший підхід до чистоти.
Але потроху, потроху і копійка мені капала. Я передавала гроші додому, спочатку донька поступила, далі вже син пішов вчитися. а я все працювала та передавала сумки додому з усякою всячиною.
А якось мила ванну і посковзнулася, зірки в очах засвітилися і я собі думаю – та скільки можна тут бути і отак на чужому своє здоров’я лишати, їду додому.
Приїхала я раптово, нікого не попереджала, на кордоні аж плакала з радості, що вже вдома.
Вдома мене добре зустріли, всі живі-здорові, діти вчаться і чоловік усьому дає раду.
Я вирішила підбити підсумки своїх скитань, сіла рахувати гроші і бачу, що мені не сходиться велика сума. Я тоді до чоловіка.
– Де гроші?
А він мнеться, а далі й зізнався, що позичив сестрі.
– То кажи аби віддала, – кажу йому.
– Та вона не має зараз. Доньку вчить і квартиру їй знімає.
– Тобто, вона знімає своїй доньці квартиру на мої гроші? А в гуртожитку панянка б не пожила?
– Та як в гуртожитку?, – каже чоловік, – то ж дівчина хоче комфорту.
– То хай твоя сестра їде на заробітки і буде всім комфорт. Нічого не знаю – аби гроші мені вернула!
– Знаєш, правду мої кажуть, що ти за копійку готова на все. Я стараюся аби мої рідні про тебе були хорошої думки, а ти наче навмисно все псуєш! Що тобі вже так тієї тисячі треба негайно? Та віддасть вона тобі через рік!
Мені здалося, що у мене аж дим з вух йде, а чоловік такий спокійний, наче то так має бути. І от я прошу нас розсудити – він правий чи я. Важливіша родина чи фінансова стабільність? Як би ви сказали?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота