Мені зараз сорок вісім років і настала пора вертатися до свого коріння – до села, діти скоро своє життя влаштовуватимуть, а нам з чоловіком буде місце в селі. То так здається, що молоді, а не встигнемо й кліпнути, як вже й пенсія на носі. А все зараз таке дороге, що ремонт буде тривати роки.
Мама наче й рада ремонту, але як майстри озвучують ціну за свою роботу, то вона не може повірити, що люди такі гроші хочуть брати за роботу, а вона має прожити на три тисячі пенсії.
І от ми все розкладаємо та посуваємо і настала черга діставати старі банки з погребу аби замінити підлогу.
Чого там тільки мама не тримала «нехай мені стоїть-їсти не просить»: і закритий чайний гриб, і зчорніла капуста, і компоти вже не знати з чого, бо вже й розклалися, салати в яких вже буяє інше життя… І от я дістала ту велику трилітрову банку і очам не повірила – це ж те варення! І рука раптом запекла, так як тоді…
Яка дивовижа – моє життя відтоді змінилося, а це варення так нікому й не придалося…
Мені було сім чи вісім – я вже й не пригадаю, але був розпал літа, мама ввесь час щось варила і закривала: як не компоти, то варення. Хата перетворилася в щось паруюче, вологе і пахуче… Навколо літали оси, мухи і ми, діти, які дуже хотіли спробувати бодай щось з тих повних відер, які втомлено приносив батько, а мама забирала до кухні. То були й вишні, черешні, смородина, малина і завершувалося все сливами та яблуками, здавалося, що мама все літо сидить в тій кухні і видає на гору закриті банки, а в вересні вона перероджується нарешті в жінку з намальованими губами і вже тоді всі ті банки ми веземо в місто і там їмо.
І от ми крутилися коло тих повних відер аби хоч жменю взяти ягід, щоб бабуся не побачила:
– Не чіпайте! Взимку будете їсти!, – казала вона строго.
Але ж як нам хотілося тих ягід, адже з гілок не можна було рвати, бо те все треба буде на компот чи варення, до сусідів не пролізеш, бо там пес і така сама бабка чергує.
Не знаю чи то брат придумав, чи то я сама вирішила пролізти до мами на кухню і спробувати готового варення – витівка зухвала, але варта того.
І ось я туди пішла, все в пару, мама помішує варення, заодно стерилізує банки в каструлі, час від часу витирає спітніле лице.
Вона мене помітила:
– Що таке?, – спитала строго.
– Ма, можна мені спробувати?
– Не заважай! Взимку спробуєш! Йди.
Мама далі закрутилася і не звертала на мене уваги. І я подумала, що вона не помітить, як я скуштую.
Я стала на стільчик і взяла ложку, а далі чомусь зісковзнула туди рукою…
Далі вже батьки везуть мене до міста, бабця запевняє, що закриє залишки варення, хай мама буде спокійна…
Я довго не могла звикнути до одягу з довгим рукавом, часто й кавалерів втрачала, як бачили руку. І отак я пізно вийшла заміж, але щасливо.
В моєму житті більше не було нічого «на потім» і мама теж почала говорити аби діти наїлися фруктів і вже з залишків вона буде щось закривати.
Одна бабуся була проти такого марнотратства і казала, що ми не вміємо нічого пошанувати.
– В зимі як знайдете. А ви отак переводите все?
І ось у мене в руках та банка і те варення, воно нікому за роки не пригодилося. Зараз все можна купити в будь-яку пору року і вже всі знають, що свіжі фрукти корисніші за консервовані. Чому ж тоді люди так жили, як гадаєте?
Написано на основі реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота