Тепер я розумію, що материнське серце може все знести, але мені все одно й досі лице паленіє за ті слова, що я їй говорила. Я так і не попросила за них пробачення, наче я і вона знали, що я каюся, але сказано цього не було вголос.
Тому я вирішила сказати їй зараз, що мені прикро, що вона була права і може ця розповідь зумовить когось сказати «пробач», бо я вже не маю такої змоги.
«Полюбила Василя, така доля моя», – співала я собі щаслива під ніс і не чула, що мама дуже пильно за мною дивиться. Не те, що я мами боялася, просто в ті часи з почуттями до мами не бігали.
Я любила Василя, він був з заможної родини і я була рада, що я буду там за невістку. У них все було краще, ніж у нас, навіть машина своя була.
Ми зналися не дуже добре, бо Василь наче з нашого села, але батько його вощив у школу в район, де вони мали квартиру, тому тільки на літо ми могли спілкуватися.
Я раділа, що й він відповідає мені взаємністю, ми вже й за руки трималися і Василь натякав на більше, але я все не наважувалася.
– Значить, ти мене не любиш, – казав він.
– Ні, я люблю!
– Тоді, думай, – казав хлопець.
А мені й боязно і люблю сильно, то що ж робити. А тут мама моя каже:
– Аню, там до бабусі треба поїхати на кілька днів, вона дуже просить вишні обірвати, тато тебе відвезе.
Бабуся жила в іншій області. Я любила до неї їздити. Бо у нас ще й натяку на вишні, а у неї вже й черешні достиглі, вона дозволяла їсти досхочу, не те, що мама, тільки кілька жмень, бо треба на зиму компот закрити.
І я радо поїхала, адже це всього на кілька днів.
Але бабуся раптом потягнула спину і просила дуже мене залишитися, вона не могла з ліжка встати і мені довелося залишитися. Я не знала телефон Василя, тому вирішила йому написати листа, пояснити, що я трішки затримуюся і щоб він мені писав до бабусі.
Але за весь той місяць, що я там була, то звістки від нього не було, скільки я за поштаркою не заглядала. Бабусі все не ставало легше, я вже й мамі писала аби приїхала, бо невідомість не давала мені спокою.
Через місяць приїхав тато і бабуся сказала, що їй легше, я на крилах летіла на вулицю, уявляла, як обійму коханого і скажу, що наважилася.
Але він вже гуляв з Інною. Я бачила їх і так бігла додому, що мало дух з мене не вилетів.
А далі більше – мама проговорилася, що вона змовилася з моєю бабусею і та зовсім не була хвора!
Вона хресній моїй розказувала:
– Ледве я того Василя здихалася, добре, що свекруха підіграла. Де я такого жевжика своїй доньці хочу? Він же такий гуляка, як і його батько.
Я скрикнула і мама кинулася до мене:
– Доню, ти колись мені ще подякуєш!
– Ніколи!
Я поїхала вчитися, рідко приїжджала, комизилася.
А як дізналася, що Інна заміж за Василя виходить, то думала, що серце мені лусне.
Але час взяв своє, я вийшла заміж, маю двох діток, з якими їздила і до мами, і до бабусі. Все налагодилося, ми оминали той мій період.
І з роками я зрозуміла, що мама тоді добре вчинила, бо Василь геть пустився берега, Інна була змушена їздити на заробітки, ніякий з нього добрий чоловік не вийшов. Мама мені переказувала сільські новини і такі теж, все дивилася на мене пильно, а мені аж лице паленіло, так я не хотіла згадувати ті часи. Сотні разів подумки просила в мами вибачення і дякувала, але на ділі просто відмовчувалася.
Вона давно не зі мною, сподіваюся, вона відчуває, як я каюся перед нею. Таки важливо попросити пробачення, навіть для себе. Думаєте, вона мені пробачила?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
