Я довго ходила колами і все ніяк не могла зважитись набрати сватів. Дивно, ніби ж вони не праві, а совісно чомусь саме мені було. Та справа не про три копійки і не про сто гривень, таки я набрала їх. А вже за годину і донька мені телефонувала вся в сльозах.
Мені життя показало і навчило, наївну, що не можна людей міряти по собі, бо діла не буде. Вірила я своїм сватам, бо ж думала, що ми родина. Як не як, а таки ми домовлялись, я навіть уявити не могла, що можна от так просто свої слова на вітер кидати і потім в очі людям дивитись.Та про все по порядку.
Доня моя заміж вийшла уже тоді, як я в Португалії була на заробітках. Сватів я своїх знала лиш завдяки трьом зустрічам: на сватанні, на весіллі і на хрестинах. Знаєте, мені вони здавались людьми хорошими. Принаймні ніколи у нас не виникало непорозумінь, навіть підготовка до весілля пройшла гладко.
Тож коли зятю потрібно було придбати авто, сваха запропонувала скластись грошима і зробити такий дар до його тридцятиріччя, я була не проти. Обрали марку, ні багато, ні мало, а на десятку ті колеса з мотором потягнули.
Як на те, у свахи мама в засвіти пішла і сват попросив, аби я всю суму заклала, бо вони ж витратились на прощання дуже.
— За рік і віддамо.
Та рік минув, два, пішов третій, а свати мовчали. При зустрічі поводились так, ніби й не трапилось нічого. Я вже донці казала натякнути, чи що. Вона ж відсахувалась лиш:
— Мамо, соромно.
От знаєте, ніби ж і не я неправа, а совісно саме мені було нагадати про домовленість ту. Думала рукою вже махнути, ну жила ж я три роки якось, та потім згадала, як я ті гроші заробляла і стало образливо. Зателефонувала таки я до свахи і запитала а коли то мені повернуть те, що обіцяли.
Сваха на початку розмови була і люб’язна і добра, та коли почула причину дзвінка, враз змінилась до невпізнаваності. Так говорила, що я й слухати того не хотіла. Раптом виявилось, що я щось собі вигадала і що вони вражені тим, що я оце кажу.
За годину і донька мене набрала:
— Тобі ті гроші були так потрібні? Я ж у них живу, мамо. Скажи, тобі п’ять тисяч важливіші за спокій власної дитини?
Тепер так на душі тоскно, що й не передати. Ніби я ж чужого не прошу – своє лиш, а відчуваю себе глибоко винною. Може й справді не треба було мені ту тему ворушити? Все ж у тому авто і донька моя і онуки їздять?
Але ж домовленість була інша. Якби я мала б подарувати авто таке дороге, то донці, не зятю.
От скажіть, я вчинила правильно, чи треба було мовчати?
