Я – друга дружина свого чоловіка. Від Максима я молодша на 25 років, тож не дивно, що ми майже однолітки із його сином від першого шлюбу.
Антон, син мого чоловіка від першого шлюбу. Йому 20 років, і він хлопець хороший, але є одне величезне таке “Але”. Ні, мова не про стосунки, не про те, що я мачуха, яка старша від пасинка на сім років. Тут інше.
Отже, аби ви розуміли, Антон у нас дуже товариський. Він спілкується з різними людьми: є у нього друзі однолітки, молодші і набагато старші.
Раніше мене це не тривожило, все було спокійно. Коло його друзів було мені відоме, вони часто приходили до Антона на гостину. сиділи у кімнаті, слухали музику або робили завдання з інституту. Все було цілком пристойно.
Але от далі — тримайся. Прихожу я нещодавно додому, скидаю пуховик, заходжу на кухню і ногами до землі приростаю: за столом сидять двоє повністю мені незнайомих хлопців, доїдають плов прямо з каструлі. Той плов, що я вчора готувала з розрахунком на всю сім’ю.
Тут уже я не розуміла за що більше перейматись: чи за те, що у моїй квартирі двоє незнайомців, чи за плов який на моїх очах доїдають, чи за дорогезну каструлю покриття якої не передбачало от такого черпання ложкою по стінкам.
Антона я прикликала одразу до іншої кімнати. Говорила максимально спокійно, але ж у самої аж зуби цокотіли від напруги.
— Слухай, Антоне, я розумію, що ваша розважалочка перетворилася на звичку. Але тут все таки сім’я живе, не гуртожиток. Потрібно хоча б попереджати мене або батька.
Він спершу навіть не зрозумів у чому справа. Бачте, хлопці із кухні, то його добрі друзі які живуть у гуртожитку і попросились до нас у душ, бо ж у них вимкнули гарячу воду та й пралка зламалась.
У мене аж кола перед очима пішли:
— Я правильно розумію: ти привів двох незнайомців до нас у дім поїсти, прийняти душ і випрати речі? Тобі не здається, що це занадто? Та й їжа нам не з неба впала. Ми за продукти гроші віддаємо на касі.
— Ти що, жадібна? Сто грам плову пропали, ото бучу здійняла. Просто я тобі заважаю, так? Ну, звісно, чи жити із чоловіком удвох, чи терпіти у домі пасинка? Тобі не має до чого вчепитись, так ти собі вигадала, так? Так і скажи – йди звідси, та й по всьому. А то – друзі, їжа, не можна.
Антон пішов у кімнату і голосно грюкнув дверима. Ще до повернення чоловіка з роботи усі його друзі пішли. Я ж готувала вечерю і їжу на завтра, адже повинна була йти на роботу майже на добу.
Коли повернувся чоловік я з ним поговорила. Той теж нічого не побачив “такого”.
— Ой, я теж був студентом. Тітку Ніну досі згадую, бо як голодний, то таки смачно вона нас годувала усіх борщем. А ми майже групою приходили до її сина на гостину, а не по двоє троє.
А наступного дня чоловік ввечері стояв за плитою і смажив картоплю. Я на роботі, а він приходить додому і холодильник порожній, навіть шматка хліба не залишилось. Виявилось що Антон із друзями засиділись над якимось проектом тому і поїли “що знайшли”.
— Як така ситуація, то ти більше готуй просто, – каже мені чоловік, – Я нічого казати Антону не буду. Добре що й так стосунки налагодились.
Йому добре, а мені плакати охота. Бо ж не йому коло плити стояти і смажити, парити і варити. Йому добре, а мені працювати для того, аби прогодувати студентів, яких я бачу вперше?
— Ти що там найнялась? – говорить мені мама, – Приїжджай до мне на два тижні хоча б, хай самі собі похазяйнують. Побачим де ті друзі й дінуться.
Але от що цікаво – квартира ж то моя. Тобто я маю їхати із свого дому на два тижні бо у мого пасинка дивне уявлення про гостинність,. а чоловік не хоче й слова сказати, аби стосунки не псувати?
От як же ж бути? Слухати маму, а чи ставити питання ребром. Та от Антон же ж піде одразу, а стосунки з чоловіком зіпсуються.
От як мені бути?
Головна картинка ілюстративна.
