У мене багато гарних і успішних подруг, але вони зізнаються, що так і не розуміють, що то таке «полюбити себе».
Я теж не знаю і тільки взяла в руки молот, щоб себе витесати, але думаю, що найперше треба себе почути, бо там всередині з тебе аж пре, а ти себе й не чуєш, бо ж треба себе втиснути в стандарти, які зараз є. Тому треба закрити рота і йти до тієї мети, яку тобі нав’язують інші, що тобі вливають у вуха і тицяють в очі.
Я спочатку теж дуже хотіла того кохання і довго не шукала, бо в молодому віці можна себе переконати, що навіть перший ліпший, то кохання всього твого життя. І я собі обрала хлопця гарного, щоб моє кохання до нього було приводом для заздрості подруг. Ще й всіх випитувала чи гарний мій хлопець і тішилася тому, що так. А далі хлопець показував мені всі прекрасності свого характеру, йому було мене мало і він хотів міняти дівчат і не знати ніяких зобов’язань, а я хотіла аби було біле плаття і діти, бо так мене навчили.
І зауважу, що такі стосунки у мене були не одні, а я ставала на ці граблі багато разів, коли я кохала всім серцем і чекала, коли мене причепурять в білу сукню.
Не сталося.
Далі я стала старша і вирішила, що досить з мене старатися і мають любити вже мене. Вибрала того, хто мене давно любить і дозволила себе любити. Спочатку це дуже навіть нічого, коли ти просто тицяєш пальцем і тобі все дають, але потім стає нудно. Настільки нудно, що хочеться піти геть і не вертатися. І таких стосунків у мене теж було кілька, коли я дозволяла себе любити.
– Тобі не вгодиш, – казали подруги, – то те не підходить, то се не підходить. Ти в собі розберися.
І це мене обурило. Ще чого я маю в собі розбиратися, я вже мамина квіточка і маю бути щаслива! Не я така, а світ такий! Хай світ змінюється під мене.
І ось тоді в мої двері постукала зрілість чи хто, але сказала, що треба викинути всі надії і почати жити реальністю.
– Нащо тобі, Парасю, ці джинси ще з університету? Ти в них ніколи не влізеш і це чорне маленьке плаття лиш додає тобі жалю, а геть не є необхідним в гардеробі. Нащо ти купуєш гарний одяг, як його ніколи не носиш? Навіщо тобі троє босоніжок на каблуці, а ти бігаєш а балетках? Нащо тобі стільки книжок про самовдосконалення, про пошук сенсів, розкриття третього ока і створення правильних запитів до Всесвіту? Навіщо тобі курси богині? Чому ти підписана на жінок, які тобі оце все впихають? Ти ж мріяла поїхати в гори, то за ці гроші, що ти витратила на все це, ти б собі спокійно поїхала і навіть на відпочинок в Буковелі вистачило, а ти ж знаєш, що там квашена помідора коштує більше, ніж нирка.
І якось з часом до мене дійшло, що дарма я сміялася з маминих масочок з «Робітниці», бо тепер вони просто в гарних баночках і підписані золотом, але ефект той самий. А ще дійшло, що одяг має мені пасувати, а не бути кожен сезон новим. Що взуття має бути зручним… Що їжі не має бути багато, а вона має бути різноманітною… Що я можу бути лінивою, не чесаною і в піжамі цілий день і той день визначаю я і мій графік роботи. А як мене щось не влаштовує, то я маю це змінити, я маю змінити і не чекати, коли там з Всесвіту прийде мені дарунок чи третє око пролупиться. А які відкриття у вас стосовно себе і світу в якому ми живемо?
Поділіться, будь ласка, в коментарях.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота