Мені здавалося, що життя після появи малюка — це якесь нескінченне випробування. Донечці був лише рік, а я почувалася, ніби старша років на двадцять. Постійна втома, недоспані ночі, гора справ по дому.
Чоловік виспав ніч, прокинувся, поснідав і на роботу. Я ж залишалась із дитям у нашій квартирі із незавершеним ремонтом. Підробляла, бо ж грошей не вистачало, та й чоловік прямо сказав, що сам утримувати нас не зможе, та й не дуже того хоче, адже ми обоє дорослі і “Щось вигадати” я повинна.
От і виходило, що ніде я не встигала. Ні на роботі до ладу, ні в домі, ні біля дитини. Все похапцем і бігом. І тут ще й чоловік видає:
— Наталю, дивитися на тебе не можу. Ти зовсім себе запустила.
Я дивлюся на нього, – чужа людина. Він стоїть зібраний, улюблена сорочка, яку я йому випрасувала вчора пізно ввечері, як завжди пахне своїм парфумом.
А я? Сиджу на кухні, у спортивних штанах із плямами від дитячого пюре, волосся зібране абияк, і так втомлена, що навіть відповісти нічого не можу, бо ж чи не до 4 ранку працювала за комп’ютером.
— Я не можу більше так жити, — сказав він. Зібрав речі швидко і вийшов з квартири.
Добре, що квартира моя. Якби ще й це довелося ділити, я б просто не витримала.
Минув місяць. Ми з донькою звикли до нового ритму життя. Ночами хлипала я, подушка мокра, а вдень посміхалася і робила вигляд, що все гаразд.
Саме у голові думки про несправедливість світу, про зраду чоловіка. Аж тут одного разу повертаюся з магазину, несу два важкі пакети.
У під’їзді побачила сусіда знизу, Мишка. Хлопець молодий, постійно щось майструє, але особливо ми з ним не спілкувалися.
— Давайте допоможу, Наталю, — запропонував він, коли побачив, що я на сьомий поверх намагаюсь одночасно коляску, і пакети занести.
— Дякую, але я справлюся.
— Та перестаньте, — він узяв у мене пакети і коляску і попрямував нагору. — А донечці щось смачненького взяли?
— Банани, вона їх обожнює, — усміхнулася я.
Мишко доніс покупки і коляску до квартири, і ми розговорилися. Якось легко, невимушено. Коли я відчинила двері він одразу присвистнув.
— А у вас ремонт?
— Вічний, – відповіла я звично переступаючи через рулон лінолеуму і обходячи пачки плитки.
Вже наступного дня Михайло постукав у двері з пропозицією полагодити кран у ванній, який давно протікав. А ще через кілька днів завітав із другом, за якусь годину рулон ленолеуму нарешті ліг рівненько на своє місце у кімнаті, а хлопці вже у коридорі почали класти плитку.
Так Мишко став частиною нашого життя. Одного разу, поки донька спала, ми сиділи з ним на кухні, пили чай. Я не витримала і запитала:
— Слухай, чому ти так допомагаєш? Тобі ж це ні до чого. Пробач, але якось дивно у сучасному світі бути настільки добим.
— Наталю, я бачу, як тобі важко. А ще? Мені просто подобається бути поруч із вами. Ти ж не тільки мама. Ти жива, справжня, добра.
Його слова запали мені в душу. Я відчула, як тепло розливається десь усередині.
Мишко став для нас справжнім подарунком. Він возив нас із донькою на природу, допомагав по дому, грав із нею, ніби вона була його рідною.
Напевне, спокій і забуте відчуття захищеності зробили своє діло. Через кілька місяців я вже не впізнавала себе. Схудла, придбала новий одяг, зробила стрижку.
Коли вперше за довгий час подивилася на себе в дзеркало, то побачила не просто виморену маму, з пригніченим поглядом а жінку, яка повертається до життя.
Минуло півтора року. Ми з Мишком стали справжньою сім’єю. Донька називає його «Міша», і вони разом будують із кубиків замки або запускають мильні бульбашки на балконі. А я стою і думаю, як мені пощастило.
Аж тут повідомлення від колишнього чоловіка:
— Наталю, маю до тебе нагальну справу, прийду в четвер о п’ятій.
Він стояв на порозі із тією ж торбою що й пішов колись. Та не стала ні більшою, ні новішою. Все такий же гарний і доглянутий. Погляд зверхній.
Цікаво, що він навіть не збирався вибачатись чи щось пояснювати. Сама його поява уже повинна була б бути для мене святом і радістю.
Я відправила його туди, звідки прийшов. Він ще так здивувався, ніби я сама його кликала і чекала, а тут таке видала на порозі стоячи.
А з Михайлом ми вже чоловік і дружина. І знаєте, у нас з’явилась друга дитина і якось так виходить, що з двома дітьми у мене і часу більше і сил і наснаги. Я встигаю і по дому все зробити і виглядаю гарно і підробляти сил вистачає.
А в чому секрет? Навіть із важких моментів можна вирости, все можна пережити якщо поряд є правильна людина.
Головна картинка ілюстративна.
