— Я хліба і молока купив, – сказав Степан заходячи в квартиру. У Олени від здивування мову відняло, а він, ніби й не трапилось нічогісінько, пройшов у вбиральню, вимив руки і спокійно почимчикував на кухню насипати собі борщ. Стоїть Олена, а з місця зрушити не може – ноги не йдуть. Донька поруч, хоч і мала ще геть, але теж величезними здивованими очицями дивиться на татка.
Прийшовши хоч трошки до тями, Оленка іде вслід за колишнім чоловіком:
— А Оля? Вона знає, що ти тут?
Степан опустив ложку так і не донісши до рота. Очі враз посумнішали:
— Я не знаю, як це назвати, Олено! Мара, приворот? Ніколи в таке не повірив би. Я ж не кохав її, не любив навіть, але без неї не міг дихати. Повинен був бути поруч. Це не описати, ці почуття, ці сни. Як ніби накрив густий в’язкий туман і ти сам не вільний хоч щось вирішувати і робити. А сьогодні встав зранку і така огида. До неї, до того дому. Дивлюсь і не розумію. що я там роблю. Ніби заблукав, а лиш сьогодні прозрів і шлях додому знайшов.
Оленка заплакала, заголосила. Важко осіла на підлогу. Плакала сміялась і знову плакала. Степан ніжно пригортав кохану дружину, тисячі разів обціловував, голубив її і свою донечку. Пригортав і ніби вростав в них усією душею: «Нарешті вдома! Нарешті».
Оля з Оленкою в інституті познайомились. Оленка жвава весела красуня, а от Ольга навпаки – ні обличчя ні статури. Дівчина була замкненою і на всіх дивилась з-під лоба щось, постійно шепотіла і спльовувала. Якби не жили у одній кімнаті, може і не звела б їх доля ніколи – надто вже різними дівчата були.
Оленка Ольгу чомусь уподобала в подружки. Водила її скрізь за собою, допомагала в навчанні. А коли заміж за Степана зібралась, то попросила Олю стати дружкою. Після закінчення ВИШу Оленка часто зідзвонювалась з Олею і узяла за куму після появи донечки.
Ніхто Олену не розумів. Друзі відверто цурались Ольги і в компаніях вона була за білу ворону. Слова з неї не витягнеш, сидить мов сич на всі боки з-під лоба дивиться. Що вже Оленка в ній знайшла не зрозумів ніхто.
— Обережніше з нею. – сказала одного разу мамина співробітниця при зустрічі, – Їх рід у нашому селі десятою дорогою минають. Там з діда прадіда чорні науки передаються по жіночій лінії. Не впускай її, донечко, у свій дім. Чорна вона людина і душу продала.
Оленка перехрестилась. посміялась і забула. А одного дня її Степан заявив, що йде від неї… До Ольги.
— Ні їсти, ні спати, ні дихати без неї не можу. Тягне мене до Ольги, сил немає, як тягне. Прости. Я йду.
Що вона тоді бідося пережила! Степан мов заворожений, аж змарнів, то до неї і доньки, то до Ольги йде. Сам плаче і вона місця собі не знаходить. Пішла до куми. На коліна ставала, благала у дитини тата не забирати. Ольга ж лиш посміялась.
— Мій він буде. Нічий. Мій.
Потім було розлучення і гучне весілля на Ольгиному подвір’ї. Гуляли три дні. Кажуть, свекруха плакала тоді так, ніби сина на той світ проводжала. Перед реєстрацією просила сина не робити помилку, повернутись до родини, а той мов сам не свій – дивиться на Ольгу і нікого крім неї не бачить.
Казала Олені ворожка, що три роки потерпіти потрібно. Далі Ольга його не втримає.
Учора минуло рівно три роки, а сьогодні Степан повернувся. Квартиру продали одразу і виїхали подалі з того міста. Кажуть люди, що поїхали у чому були зі свого дому.
— Туди Ольга заходила. Хто знає, що робила і де.
Автор Анна К.
Передрук без письмової згоди автора заборонено.
