Не знаю, що то було, може криза сорока років, може щось інше, але переміни в чоловікові були явні – все в мені не так, діти погано виховані, квартира запущена, готую я не смачно. Не важко було здогадатися, що це все через нову колегу у них га роботі.
Я бачила, як чоловік годинами сидить перед екраном монітору, як ховається з телефоном, як дивиться на мене, але наче повз мене, як мріє про неї.
– Покинути – найлегше, – сказала мама, – якщо любиш його, то борися.
– Ходити в перукарню і готувати його улюблені страви?
– А чом би й ні? В перукарню ходити завжди треба.
Але я до перукарні, я до магазину, а все якось мене дратує: нічого собі вибрати не можу, бо вже фігура давно не та, зачіска не подобається, бо занадто коротка, та й як з цим усім чоловіка втримати? Якщо йде, то хай йде.
Але ж діти? – майнула думка.
Так, дітей він любить і діти його. Та й, може, у нього це пройде?
Чоловік не помітив ні моєї зачіски, а улюблені страви їв так, наче я йому сіно поклала в тарілку. Я не знала, що робити.
– А ти йому покажи, що він може тебе втратити, а не ти його!, – сказала подруга.
– Це як?
– А отак: ти теж переписуйся і ховайся з телефоном, приходь з квітами і дивися повз нього та мрій, що на його місці може бути інший чоловік.
– Інший? Хто?
– Та будь-хто. Бред Піт, наприклад. Чого регочеш? Давай з нашим верстальником домовишся, щоб він ролі пограв? А що? він самотній, а ти смачно готуєш, от і вигода.
Я не хотіла з такою пропозицією йти до Володі, він надто хороший хлопець, дуже чуйний, але видно, що живе з мамою. Знаєте, молоді жінки вже такого не хочуть, бо ж він від мами нікуди не дінеться, за нею догляд потрібен. Я не раз йому знаходила препарати через подруг, які живуть за кордоном, тому знаю, про що кажу.
Та й Ніна Василівна дуже добра жінка, мила, я не знаю кого б вона могла б стати перешкодою в шлюбі.
Я махнула на все рукою – хай буде як буде, сил моїх нема. А потім потягнулася рука до чоловікового телефону, а там такі слова тій жінці, мені такі за роки життя не казав, а тут який щедрий…
Я тоді й підійшла до Володі і все йому розказала.
– Ти не хвилюйся, я сама квіти собі купуватиму, в кафе тебе пригощатиму чи куди ми там йтимемо. Мені просто потрібно, щоб був наче коханий, щоб чоловік побачив, що я комусь потрібна. Розумієш?
– Добре, але ти вже геть малої думки про мою зарплату.
– Вова, я відомості бачу, – засміялася я.
І ось ми вже по парку гуляємо, в кафе сидимо і нам добре разом. Між нами є розмова, а не потуги, що треба щось спитати, відповісти, вдавати, що тобі цікаво. А Володя цікавий, розумний і дотепний, а ще купує мені квіти і платить за мене:
– Я теж хочу відчути, як це бути з дівчиною, не заперечуй, я теж вчуся поводитися на побаченні, а ти мені підказуй.
А якось я зустріла чоловіка і його кохану, в того очі округлилися від того, що я з кимось. А я дивилася на ту паню і дивувалася – звідки їй стільки компліментів, як вона звичайна, хоча й вималювана і перетягнута…
Ввечері чоловік робив з себе ображеного, а я думала, що як би так заділо, то би на вулиці спитав мене, хто зі мною. Я чула багато в свою адресу і про те, що я геть не мудра в свої-то роки, і що й нікому не треба, але я не чула, що від нього вибачень за себе і свою поведінку. Я зрозуміла, що нема що тримати і кого вертати, не хочу я з ним жити і все.
Я й далі зустрічаюся з Володею, він наполягає на одруженні, а я ще хочу зачекати, адже надто довго я була дружиною, надто багато дозволяла через себе переступати, а зараз хочу зрозуміти, яка ж я жінка. Як ви гадаєте, скільки для цього потрібно часу?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота