Ви можете собі таке уявити, як люди вміють жити? А з самого початку така вже була добра та мила, що хоч під образи клади.
Ось послухайте, як все починалося.
Я вдало вийшла заміж, ми з чоловіком разом вже дев’ятнадцять років, останні роки він за кордоном був, а я в Україні, Матвій вирішив, що це його останній ривок перед пенсією – заробить дітям на квартири і все, більше він не буде нікуди їздити. Але доля повернула так, що вже ми з дітьми виїхали до нього і останні три роки живемо.
Вдома у мене лишився тато, який категорично відмовився виїжджати. Я його просила і переконувала, але він сказав, що нікуди не поїде.
– Мені сімдесят вісім років, чого я буду по тих Європах теліпатися? Я хочу біля твоєї матері бути, а не десь у світі.
Я не знала, що з ним робити, як тут сусідка мені порекомендувала взяти квартирантку і вона б за батьком доглядала. Я дуже такому варіанту зраділа.
Катерина мені сподобалася, одинока інтелігентна жінка, працювала бібліотекаркою у себе вдома, а тепер шукає житло для себе і кота. Батькові вона теж сподобалася.
– Катю, – кажу я їй, – Ви можете жити безкоштовно, я буду висилати гроші на все – продукти, ліки, комуналка. Мені треба, щоб хтось біля тата був, бо я не можу – діти вступили на навчання за кордон і я їм потрібна.
– Не переживайте, Рито, все буде чудово. Я й не надіялася, що мені так пощастить знайти квартиру. Дуже вам дякую, бо зараз такі ціни, що я не знаю, де й на неї заробити можна.
І отак ми мило побесідували і я зі спокійною совістю поїхала.
Катя й справді гарно доглядала батька, вона й фото висилала і відео, тато зі мною по телефону говорив. Все було якнайкраще і я була певна, що ми всі задоволені від того, як все йде: тато має з ким перемовитися словом та догляд, я маю спокійну совість, а Катя має дах над головою.
І яким було моє здивування пізніше, коли я дізналася, що Катерина й з нотаріусом консультувалася, а тепер на мене й до суду подала.
Отож, батька не стало і я поїхала, щоб провести його в останню путь і вирішити всі питання щодо спадку.
А Катя мені й слова не каже, що вона вчинила, так вже за батьком шкодує, так шкодує та мені дякує, що я її прихистила. А сама он що робить.
І ось я до спадку, як мені повідомляють, що я можу й не бутии спадкоємицею!
– Але я єдина донька, – я не розуміла, що вони таке кажуть.
– Так, але ми бачимо, що по майну є позов про визнання черговості.
– І хто позивач, – я й не знала на кого думати.
– Катерина Аврамченко…
– Що?
– Так, вона намагається довести, що останні роки піклувалася про вашого батька, а не ви.
Я дар мови втратила! Вона на мої гроші про нього піклувалася. А все подає так, наче сама на все це заробляла і у мене немає з нею ніякого договору про те, що я її наймаю. Сусіди підтвердять, що вона з батьком жила і про нього піклувалася – це ж очевидно. Тепер я маю доказувати, що я давала їй гроші, що я наймала її на роботу, що я маю право на квартиру, в якій я виросла.
От і зроби людині добре та пусти в своє житло, а вона тебе потім отак і випре. Не знаю за що й братися в цій ситуації, бо аж руки у мене трусяться і в голові не вкладається такий вчинок. Що б ви мені порадили?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
