З Тамарою Петрівною мене звела саме доля, думаю, просто Бог змилосердився наді мною і після всього пережитого дав такий шанс мені і моїй дитині.
Ми переїхали в той дім недавно, ділили з чоловіком майно, все до копійки, довелося переїхати в цей район і ще й слід було мамі подякувати, яка продала свою квартиру, щоб ми могли купити двокімнатну.
Важко було мені і фізично, і морально, ще треба було про нову роботу подумати, а я вже нічого не хотіла, просто спокою, щоб хоч якось привести думки до ладу.
І ось якось я йшла з магазину, ліфт не працював і я з важкими пакетами йшла на свій поверх, вважаючи, що доля вже надто наді мною жартує, що й в такій дрібниці я маю докладати максимум зусиль.
І отак я йшла і помітила, що двері однієї квартири навстіж відчинені. Я здивувалася, але пішла далі. Мало що, може люди вийшли і не зачинили. Але на наступний день ліфт ще не працював і я так само йшла вниз, а двері квартири відчинені. Щось мене спонукало підійти і погукати власника. Адже я за фахом медсестра і може людині погано. Так і було, бо мені відповів кволий жіночий голос.
– Я тут , дитино, зайди…
Я зайшла в неохайну квартиру, на ліжку була жінка, геть змарніла.
– А я вже відкрила двері, щоб як мене не стане не було клопоту пожежникам…
– Та що ви, – відповіла я, – таке кажете.
– Таке життя, дитино, таке життя. Тільки шкода мені так йти. Ой, як шкода.
– Може, я вашим рідним зателефоную, – спитала я.
– Нема у мене нікого… Як же шкода отак йти, – й далі за своє жінка.
Мені стало її шкода і я сказала, що принесу їй щось поїсти і все у неї буде добре. У нас не густо було з продуктів, суп з рисом та хліб, але жінка аж прицмокувала.
– Ви вибачте, нема у нас зараз грошей, щоб вам бульйону принести, – кажу я їй, – А вам просто треба добре харчуватися і ви станете на ноги.
– Ой, дитино, мені вже вісімдесят п’ять років, яке на ноги? А ти за гроші не переживай, дам я тобі на продукти, лиш би ти мені приходила та готувала.
– Та я не переживаю, просто я на роботу хочу влаштуватися, та й з дитиною маю клопіт.
– А ти в мене працюй, – каже жінка.
– Як у вас?, – питаю.
– А так, скільки ти будеш мати зарплати, то я тобі дам удвічі більше, ні утричі! Тільки, щоб ти до мене приходила. Он там мій гаманець на столі, візьми собі гроші.
Я пішла до столу, в гаманці було купу грошей!
– Візьми на продукти і собі на зарплату.
– Але звідки?, – я не могла договорити від здивування, адже квартира була звичайнісінька і навіть бідна.
– Потім розкажу. То ти згодна?
Звичайно, що я була більше, ніж згодна, бо й робота є і біля дому, я могла дитину відвести в школу і все зробити. І так у нас повелося, що ми всі, я, мама і донька, прибігали до Тамари Петрівни, щоб їй не було сумно.
Вона скоро оклигала, стала на ноги, ми ходили всі гуляти навіть, а вона так всьому раділа, що я аж дивувалася.
– Ви так радієте, наче все це вперше бачите, – кажу їй.
– Вперше, справді вперше. Я наче зі сну прокинулася…
І жінка почала розповідати.
– Я тепер нічого не боюся, бо ти поруч і тобі я все залишу, бо ви добрі люди…
Виявилося, що Тамара Петрівна була в дев’яностих великим цабе, гроші возила в багажнику і такі суми, що волосся дибки ставало. Єдине, що її цікавило, лиш би вони не знецінилися і їх ніхто не забрав. Отак вона самовільно стала сторожем для свого багатства і незчулася як її життя пролетіло і заради чого?
– Вже час мій підходить, дитино, а з собою я нічого не заберу, мені нічого не треба, лиш би були добрі люди поряд.
Я б ніколи не повірила, що людина може таке зі своїм безцінним життям зробити, ставши сторожем для папірців. А ви як гадаєте?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота