fbpx
Історії з життя
Я й подумати не міг, що після того як не стало моєї Ганнусі зможу ще на когось бодай оком кинути.

Я й подумати не міг, що після того як не стало моєї Ганнусі зможу ще на когось бодай оком кинути. За три роки до того, як лікарі констатували у моєї дружини важку недугу, у нас народилися наші сонечка – синочок Семенко і донечка Софійка.

Тепер їм шість, і я називаю їх дзиґами, бо вони вертляві і такі допитливі, що нерідко їхні питання заганяють мене на простори інтернету, щоб дізнатися, чому оса кусає і летить собі далі, а бджілка після укусу пoмирає, або чи бувають сині канарейки, йдеться у публікації в газеті «Твій вибір».

– Сину, життя йде, і тобі час подумати про майбутнє, – часто говорили мої батьки, до яких ми переїхали після того як не стало Ганнусі. – Ти ж не можеш бути сам – зрештою, подумай про дітей. Їм же потрібна мама.

– Ну, щодо того, чи можу я бути сам, то ви ж бачите, що можу, – традиційно відказував я. – А щодо мами, то нашої мами нам ніхто не замінить.

Однак згодом виявилося, що у Бога стосовно нас були свої плани. Того весняного дня ми з дітьми пішли гуляти до парку. Я розповідав про те, що приходить весна і усе навколо наче оживає. Показував брунечки, з яких мали розвинутися листочки, розповідав, що весною небо із сірого знову стає голубим.

– Тату! – враз почув я позаду себе крик доньки. Вона відстала від мене і Семенка буквально на три метри. – А-а-а-а!

– Дамір! – в цей же час пролунав і інший крик. – Дамір! Місце!

Прямісінько на мою доньку не бігла, а наче летіла маленька вивірка. Метнувшись до найближчого дерева, вона за мить вже сиділа на тоненькій гілочці практично на верхівці старезного велетня. Тим часом велетенський волохатий пес, перестрибнувши через донечку, дерся на стовбур і люто гарчав.

Ще за мить до нас, важко хекаючи, підбіг і власник собацюри. Вибачаючись за свого чотирилапого друга, від взяв його на поводок і, з силою відтягнувши від дерева, повів в іншу сторону алеї.

Проблеми почалися тієї ж ночі – Софійка часто прокидалася, кричала і жалілася, що їй страшно.

– Переляк! – констатувала моя мама, почувши про вчорашню пригоду в парку. – Давай-но я відвезу її до баби Марисі, вона викачує і вітер, і переляк.

Проте вже за три години мама разом з донькою вже були вдома – виявилося, що старенької не стало ще пів року тому. Тим часом донька вечорами стала боятися лягати спати – вона наче відчувала, що варто їй лише заснути, як почнеться кошмар з великим собакою.

– Їдь, сину, в монастир! – дивлячись на усе те, порадив батько. – Почаївська Богомати допоможе нам. Що шукати не відомо яких бабок, які невідь-що можуть наробити?! Бери донечку і їдь до святині. Сам знаєш, скільком вона допомогла. Соню, сонечко наше, ходи до дідуся! Завтра вранці ти із татком поїдеш до Богоматері і попросиш Її, щоб більше ніхто ночами тебе не лякав.

Ледве зійшло сонечко, як разом із сонними дітками і мамою, яка також захотіла до Святої Гори, ми виїхали у ранкову тишу. В храмі саме розпочинався акафіст Богородиці. Коли залунав спів монастирського хору, то на мить я забув, що перебуваю на грішній землі, – було таке враження, наче я на частку секунди відірвався від землі. Той велично-красивий спів і досі нерідко зринає у моїй пам’яті. Опісля ми стали у чималу чергу, щоб поклонитися чудотворній іконі і, попросивши у Матінки Божої допомоги, поцілувати одну із найбільших святинь православ’я.

Я шепотів слова молитви і слова моїх прохань, аж раптом зауважив, що поруч стоїть моя мама, поміж нами – Семенко. А Софійки не було. Озираючись навкруги, я старався її побачити, проте доньки не було. Відчувши, як по спині наче прокотилася морозна хвиля страху, я пішов вздовж черги, намагаючись поглядом відшукати свою кровиночку. За хвилин п’ять геть змокрілий я вибіг надвір. Серце шалено колотилося, і мені стало неймовірно страшно.

– А, може, це твій татусь? – я обернувся на дитячий плач і водночас почув приємний жіночий голос. – Ну, лише не плач.

– Соня! – ледве стримався я, обнімаючи доньку. – Як ти тут опинилася? Чому пішла від нас із бабусею?

Побачивши переляк в очах дитини, я враз перестав сердитися – он як злякалася, бідолашна!

– Бачиш, а ти боялася, що втратиш татуся, – дзвенів голос за спиною. – А він тебе шукав.

– Ой, пробачте, – повернувшись, я побачив молоду жінку, яка стояла у довгій спідниці і мала на голові тонесенький білий шарф. Пустунець-вітерець грайливо розвівав його кінці, і я помітив такі ж грайливі іскорки в очах жінки. – А де ви знайшли моє неслухняне щастячко? Я весь собор обійшов і вже встиг добряче перелякатися.

– Вона відійшла від вас, а тоді загубилася, – усміхнулася незнайомка. – Ну, з’явилися слізки, і я вивела її надвір. Була певна, що за цією красунею ось-ось схопляться і будуть шукати.

Прикладаючись до ікони я відчув, як на душі враз стало затишно і добре. Посмакувавши монастирськими смаколиками у трапезній, ми відвідали інші храми Святої Гори і зібралися додому. На моє здивування, на виїзді із Почаєва я побачив, як намагається зупинити автобус наша знайома незнайомка, яка втішала Софійку. Проте автобус не зупинився, і на обличчі жінки я встиг зауважити тінь смутку, на зміну якій прийшло здивування, коли я пригальмував біля неї.

– Ось і нагода вам віддячити, – усміхнувся, припрошуючи сідати. – А куди вам потрібно їхати? О, то ми навіть з одного міста.

Всю дорогу ми розмовляли, наче давні приятелі, які зустрілися після тривалої розлуки.

– Татусю, ти обіцяв морозиво, – ледве ми в’їхали у місто, як синок нагадав ранкову обіцянку. – Казав, що, коли приїдемо додому, ти купиш.

Однак було пізно, тож похід на морозиво ми перенесли на наступний день.

– Щиро дякую вам! – усміхнулася Оленка, коли авто зупинилося там, куди вона попросила її відвезти. – Нехай вас береже Господь!

– І вам всього найкращого! – відповіла моя мама. – Дякуємо за Соню!

– А хіба тьотя не піде з нами на морозиво? – запитали діти. – Татусю!

– Ну, – якусь мить я не знав, що й сказати. – Якщо ви любите ці ласощі, то ми запрошуємо вас завтра приєднатися до нас.

Олена, подякувавши, відмовилася, проте наступного дня, коли я з малечею йшов у дитяче кафе, то Соня широко розставивши руки кинулася назустріч нашій новій знайомій.

– Оце-то зустріч! – щиро здивувався я. – Бачите, тепер ви…

– Ну, ходімо з нами, – навперебій запрошували її діти. – Невже ви не любите морозива?

Посміхнувшись, Оленка погодилася, і, поки малюки смакували солодощами, вона розповіла, що працює вчителем молодших класів. А паралельно – під замовлення малює картини.

– Я живу з мамою і татом, – розповідала вона. – Їхні пенсії і так невеликі, а ціни з кожним днем ростуть. Тож картини є гарним підробітком для нас.

– Ми також живемо з моїми батьками, – відповів я. – Моєї дружини не стало, тож ми переїхали до батьків, які, поки я на роботі, займаються дітьми. Хоча серед членів нашої сім’ї є песик Шарик, четверо котів і пара папуг.

– Ой, я також не про всіх розповіла, – засміялася Олена. – У нас також є дві собачки і три киці.

Дні бігли один за одним, наче сполохані коні. Моя мама кожного вечора дякувала Почаївській Богоматері за те, що Вона допомогла Соні, – донька спала міцно всю ніч і якось перестала боятися собак. А ось Софія чи не кожні вихідні просила, щоб ми зустрілися з тьотею Оленою. Тож ми разом ходили у зоопарк, гуляли парком, стежачи за польотом жовтих листочків, які, відірвавшись від дерева, неквапом летіли до ставу, на поверхню якого опускалися так граційно, що хотілося милуватися цим знову і знову. Згодом ліпили снігову королеву, а весною, коли розквітла природа, Софійка запросила Олену на свій із Семенком день народження.

– Дякую! – усміхнулася та. – А що би ви хотіли у подарунок?

– Я, точніше ми з Семеном, хочемо, – на мить донька замовкла, наче набираючись сміливості, а тоді впевнено продовжила. – Ми хочемо, щоб ви стали нашою мамою.

– І я також хочу, щоб ти стала нашою мамою і моєю дружиною, – несподівано для себе я сказав те, що хотів сказати значно раніше.

– Оленко, ти згодна?

Обійнявши моїх дзиґ, вона щось прошепотіла їм на вушка, а коли підняла на мене очі, то у погляді я прочитав відповідь на мою пропозицію. А цими днями ми дізналися, що незабаром у нас з’явиться донечка.

– Ми назвемо її Марією, – прошепотіла щаслива дружина, пригортаючись до моїх грудей. – Як Богоматір, яка подарувала мені Соню, Семенка, тебе і твоїх чудових батьків. Знаєш, я ніколи тобі не говорила, але тоді я їздила до Почаєва просити Діву Марію влаштувати моє особисте життя. Мені було 32, і я вже думала, що так і залишуся одинокою. Я й подумати не могла, що на Святій Горі мене чекає такий подарунок.

У відповідь я міцніше обійняв мою кохану Оленочку, зустріч із якою нам подарувала Богородиця. Тим часом у сусідній кімнаті мама запалила лампадку перед образом Пресвятої і, витираючи сльози, щиро дякувала за одужання онуки, за влаштоване життя сина, за невістку, яку полюбила, як рідну дитину.

Розповідь Миколи Шевчука, записала Ксенія Фірковська