Я й уявити не могла, що похід у церкву на Великдень для моєї сім’ї оберне от такою історією. Намагаюсь поговорити з мамою. якось помирити її з моєю свекрухою, однак намарне: моя мама каже, що я нічого не розумію і що вона з такою жінкою ніколи в житті більше не тільки не розмовлятиме, а й в одному домі знаходитись не буде. Ще й мені наговорила такого, що я до купи скласти не можу.
Знаєте, я все своє життя прожила у місті. Моя мама , тато , дідусь, дві бабусі, усі були міськими. Село і все що з ним пов’язане від мене було настільки далеко, наскільки е узагалі можливо.
Сільські звичаї. оці всілякі забобони мені просто не відоми. Знаєте, як у місті: прокинувся, на роботу, потім додому, замкнувся у квартирі, все.
Сусідів зустрічаєш рідко, та й відколи квартири в оренди здають, не всіх і знаєш. Ну, з’явилось нове обличчя, згодом дізнаєшся у якій квартирі живуть, чи жили. На тому і все.
А от чоловік у мене з села. Андрій виріс у селі і його рід роками живе на одному кутку. так той куток і звуть у селі – Мельниківський.
Батьки мого чоловіка живуть у домі свого діда. Так у них усі в будинках дідів прадідів живуть. Або на подвір’ї будують нову хату. а стара стає літньою кухнею.
Мені цікаво приїздити до них. Скільки всього для мене нового і незвіданого. Сади, городи, господарство. ніби паралельна реальність до якої я ніколи не мала відношення а тут нарешті потрапила.
Свекруха у мене добра жінка. Проста сільська із струдженими руками і щирою посмішкою. Свекір уміє все і дуже добрий господар. Мені пощастило вийти заміж за прекрасного чоловіка з чудової сім’ї.
Але де я чекала того, що проста ідея святкування Великодня у колі родини оберне для нас усіх такою грандіозною сценою. Та ще й влаштує її моя тиха, спокійна, інтелігентна мама, яка раніше і слова нікому кривого не казала.
Під час однієї з розмов я розповіла, як ми в місті святкуємо Великдень. Ну а як: пішли в церкву, поспали і цілий день вдома собі. От і все свято. Хіба на гостину хто запросить, але теж все у квартирі.
— Цьогоріч обіцяють тепло на Великдень, – каже свекруха, – То приїздіть усі до нас. батьки твої відпочинуть. Чого сидіти в тій квартирі. Он, уже й черешні цвітуть. Краса ж яка!
Так і приїхали ми усією родиною.Батьки мої і в дім не заходили, не могли надихатись. Гуляли тихими сільськими вуличками, сиділи на березі річки, все не могли натішитись красою, що оточувала.
А вже вночі пішли на службу в церкву. От там все і сталось. Повернулась мама насуплена, за батька і в машину. Я на свою голову спробувала спинити маму і тут почалось. Свекруха в хаті, а мама аж на фальцет перейшла.
— Вона мені свічку у кошик підкинула. – каже мені мама. – Нас двоє стояло поруч. кошик я їй дала потримати, коли хустинку поправляла. У мене три свічки були, три, а вже, як святити почали дивлюсь, а їх чотири. Я їх мусила разом із рушником у річку по дорозі викидати. А шпилька? – мама показує шпильку що була причеплена у неї на курточці, – хто мені шпильку причепив, як ми стояли вдвох? Та й свічки вона поставила догори дригом. Я це побачила одразу.
Я не знала, чи вже плакати. чи сміятись:
— Мамо, ну не вигадуй. Може взяла свічки не три а чотири, забула. Та й шпильку ти могла причепити сама і не згадала тепер.
— Не розповідай мені казок, – каже мама, – яке сама? Я з цією жінкою більше нічого спільного мати не хочу. Крапка. І ти б трималась звідси подалі. Хоча, я знаю як нас захистити.
От така у нас історія трапилась. Я вибачилась перед свекрухою, кажу що не розумію що із мамою трапилось, а та аж захлипалась. Каже, що не розуміє нічого і слова моєї матері її глибоко образили.
От як це все розуміти, поясніть?
Як помирити маму і свекруху. Що за забобони такі?
От як бути?
Головна картинка ілюстративна.
