fbpx
Історії з життя
—  Я йду від тебе, Івану! – кинула байдуже чоловіку, – Діти залишаються з тобою, мені їх нікуди брати. Звісно, буду вас інколи провідувати

—  Я йду від тебе, Івану! – кинула байдуже чоловіку, – Діти залишаються з тобою, мені їх нікуди брати. Звісно, буду вас інколи провідувати.

– Мамо, куди ти збираєшся?

– Їду до тітки Люди. Ненадовго, лише на декілька днів.

– Візьми нас із собою, – благально звела очі маленька донечка.

– Іншим разом, сонечко.

Він чув цю розмову. Сидів у кухні. Руки тремтіли. Від образи і розчарування. «Куди вона зачастила? Чого постійно каже, що їде до Люди? Нічого не пояснює. Зібралася й поїхала. Гарно вдягнута, напахчена парфумами. Для мене ніколи так не чепурилась», – обсіли думки. Поїхала. Навіть не озирнулась і не поглянула на нього.

Казали йму колись друзі, щоб не одружувався з набагато молодшою від себе Софією. Не послухав. Та й кого він тоді чув? Кохав. А потім з’явилась донечка, за нею – друга. Понад усе на світі любив своїх дівчаток.  А дружина з дому почала тікати. Каже йому, що до Люди, старшої сестри, їде. Не вірить Іван, бо серцем відчуває, що молода дружина іншого має. Та сказати їй нічого не може. Здається, й не безхарактерний, але тут щось удіяти він не спроможний. Іноді, буває, хоче підійти і щось сказати, аби отямилася. Але зазирне у великі променисті очі любих донечок – і відкидає цю ідею. З головою занурюється в роботу, щоб не думати про зрадливу дружину.

Щоразу приїздила «від Люди» й уникала погляду, вдавала, ніби все гаразд. Він бачив і відчував ту холодну стіну байдужості, яку вона так ретельно вибудувала останніми місяцями. І найстрашнішим було те, що непомітно для самого себе змирився із цим. Жив заради дітей, які почали до нього горнутися більше, ніж до матері.

Одного разу Софія прийшла додому сама не своя. І ввечері, коли діти поснули, вперше за весь час заговорила з ним відверто:

– Ти повинен спокійно вислухати й не перебивати. Я зустріла іншого. Дуже сильно його кохаю і переїздитиму до нього жити. Прошу, зрозумій і не ставай на шляху.

– А діти? Від них ти теж ідеш? – хрипко запитав.

– Житимуть з тобою. Я навідуватимусь. Зрозумій, я не можу забрати їх із собою.

…Минуло декілька років. Діти змирились, що мама далеко. Іноді вона приїжджає, привозить гарні дорогі подарунки. Але ці візити вкрай короткі. Потім сідає в новеньке дороге авто та їде, щоби знову за декілька місяців навідатись.

Але дівчатка звикли жити без матері. У них є тато, який одягає їх, годує, бавиться з ними, читає їм казки. Ще й не кожна матір може такі кіски повиплітати, як їхній тато, коли збирає своїх красунь до школи.

Він так нікого й не зустрів. Були жінки, проте жодну з них не зумів щиро покохати.  Бо він і досі не може вірити жінкам. А йому ж потрібна не лише дружина, а й мати для доньок. Поки що іспиту на цю роль жодна не склала. Так і живе – без жіночого тепла, зате з дітьми. Бо для нього найбільше щастя – бути батьком. Справжнім батьком.

Ірина ЯСІНСЬКА