Двигун дорогого позашляховика затих із ледве чутним клацанням. Матвій кілька секунд просто сидів у шкіряному кріслі, не випускаючи з рук кермо, обтягнуте м’якою шкірою. Перед ним через лобове скло відкривався краєвид на його власний двір: ідеально підстрижений англійський газон, акуратні доріжки з натурального каменю, декоративні кущі, які щомісяця підрізав найнятий садівник, і триповерховий будинок із величезними панорамними вікнами. Усе це належало йому. Точніше, його дружині Людмилі та її родині.

Матвій важко зітхнув, провів долонею по лисині й вийшов з машини. Спека одразу накотилася важкою хвилею, але варто було йому зробити крок на криту терасу, як повіяло приємною прохолодою від потужних кондиціонерів. На терасі в плетеному кріслі сиділа Людмила. На ній був дорогий шовковий халат, на столі перед нею стояв ноутбук і кілька папок із фінансовими звітами — вона контролювала сімейні рахунки навіть у суботу.

— Забрав папери з банку? — запитала вона, не підводячи очей від екрана. — Юрист сказав, що якщо ми сьогодні не підпишемо довіреність на управління комерційною нерухомістю мого батька, у понеділок угода з оренди торгового центру зірветься.

— Забрав, усе в бардачку лежить, — тихо відповів Матвій, зупиняючись біля скляних дверей. — Зараз принесу.

— Треба було одразу занести, а не сидіти в машині, — Людмила нарешті глянула на нього своїм звичним, оцінювальним поглядом. Вона помітила його пом’яту сорочку й трохи витягнуті на колінах літні штани. — І перевдягнися, будь ласка. Скоро приїдуть дизайнери обговорювати оновлення інтер’єру у вітальні. Мені набрид цей італійський мармур, хочу замовити світлий граніт. І капелюх цей свій сховай, ти в ньому схожий на дрібного клерка з ринку, а не на заступника голови фонду.

Матвій нічого не відповів. Він пройшов повз неї у вітальню, де кроки глухо відбивалися від тієї самої мармурової підлоги, яка так набридла його дружині. Йому було байдуже до граніту, мармуру чи дизайнерів. Його теперішня посада в соціальному фонді, куди його влаштував тесть після того, як Матвія «попросили» з міської адміністрації через чергові інтриги, була чисто номінальною. Він просто підписував папери, отримував величезну зарплату й відчував себе дорогою прикрасою в цьому величезному, холодному домі.

Він піднявся на другий поверх у свою гардеробну, зняв сорочку й подивився у дзеркало. Звідти на нього дивився втомлений чоловік із помітним округлим животом — результат ситих років, безкінечних званих вечерь і повної відсутності будь-якого фізичного навантаження. Людмила теж змінилася за ці роки. Проживши все життя на всьому готовому, вона стала сухою, дратівливою й неймовірно прискіпливою до кожної дрібниці. Вона контролювала кожну копійку, яку він витрачав, вимагала звіти за обслуговування машини, хоча грошей на їхніх рахунках вистачило б на кілька життів наперед.

Матвій узяв чисту теніску й вирішив знову вийти в місто — просто щоб не сидіти вдома під час візиту дизайнерів.

Написав Людмилі коротке повідомлення, що поїхав на заправку, сів у машину й виїхав за ворота престижного приміського селища.

Йому потрібно було заскочити в центральний будівельний супермаркет — Людмила наказала купити якісь особливі кріплення для нових штор, які не можна було довірити робітникам. У величезному прохолодному залі магазину пахло свіжим деревом, лаком і металом. Матвій повільно йшов між рядами з дорогими світильниками та сантехнікою, тримаючи в руці список, написаний дрібним почерком дружини.

Біля стенда з авторськими дзеркалами він зупинився. Поруч вибирали освітлення двоє людей. Високий молодий чоловік у стильній куртці підтримував під руку жінку в елегантній темно-синій сукні. Вона тримала в руках каталог, щось тихо показувала хлопцеві, і обоє щиро, голосно засміялися. Цей сміх змусив Матвія застигнути на місці.

Це була Наталя. Його перша дружина.

Вони не бачилися понад двадцять років. Відтоді, як у залі суду було поставлено крапку в їхньому короткому шлюбі.

Наталя виглядала неймовірно. Час ніби не торкнувся її: та ж сама тонка, витончена постава, спокійний погляд світлих очей і дивовижна м’якість у кожному русі. Хлопець поруч із нею — мабуть, син від її другого чоловіка.

Матвій відчув, як усередині все стислося. Він мимоволі зробив крок назад, ховаючись за масивну виставкову колону з кахлем. Йому стало невимовно незручно за свій вигляд, за цей нажитий на тестевих харчах живіт, за свою повну залежність від примх Людмили. Наталя колись любила його зовсім іншим — худим, підтягнутим, із купою ідей і планів.

Вони тоді жили в її маленькій однокімнатній квартирі, де з цінних речей був хіба що старий телевізор, але Наталя ніколи ні на що не нарікала. Вона працювала в реєстратурі місцевої поліклініки, її любили всі колеги й пацієнти за неймовірну доброту. Вона могла годинами вислуховувати пенсіонерів, допомагала їм розбиратися з талончиками, купувала за власні копійки ліки для самотніх старих у своєму під’їзді.

А потім у житті Матвія з’явилася Людмила. Вона прийшла в їхнє управління як представник великого інвестиційного фонду її батька, який тоді фактично контролював усю комерційну забудову в центрі. Людмила одразу дала зрозуміти Матвієві, що такий перспективний хлопець із його дипломом не повинен сидіти на мізерній державній зарплаті.

Почалися поїздки на закриті заміські комплекси, дорогі подарунки, які Людмила підносила як «дружні презенти», і натяки її батька про швидке призначення на посаду керівника великого департаменту.

Матвій довго вагався. Його мучило сумління, коли він повертався в маленьку квартиру до Наталі, яка чекала його з простою вечерею. Але Людмила вирішила все сама, коли відчула, що він може дати назад. Вони сиділи в її дорогому авто біля ресторану.

— Нам час визначитися, Матвію, — сказала вона тоді, дивлячись на нього холодними, впевненими очима. — У нас буде дитина. Мій батько вже в курсі, і він не з тих, хто дозволить ганьбити свою доньку. Ти або подаєш на розлучення цього тижня, або завтра твій начальник підписує наказ про твоє звільнення, і в цьому місті ти більше ніде не знайдеш роботи. Думай про наше майбутнє, батько вже переписує на нас новий заміський будинок.

Матвій повертався додому сам не свій. Він прокручував у голові різні варіанти розмови, але коли переступив поріг, Наталя сама кинулася йому на шию. Її очі світилися від щастя, вона вся ніби тремтіла від радості.

— Матвію, у нас буде дитина! — прошепотіла вона, притискаючись до його грудей. — Лікар сьогодні підтвердив. Нарешті ми чекаємо на малого! Я така щаслива!

Він застиг. Перед очима попливли кабінети з дубовими меблями, дорогі машини й Людмилин батько, який міг одним дзвінком ускладнити йому життя. Страх залишитися нічим і повернутися в злидні виявився сильнішим за все. Матвій повільно прибрав її руки від своєї шиї.

— Я йду від тебе, Наталю, — сказав він, відводячи погляд у бік облупленого підвіконня. — Людмила теж чекає на дитину від мене. Там усе серйозно, я вже прийняв рішення. Завтра подаю папери.

Наталя сіла на стілець біля столу й замовкла, дивлячись на нього як на чужу людину. Розлучення оформили миттєво — тесть підключив свої зв’язки, і їх розвели за кілька днів без жодних зволікань. А через тиждень Андрію зателефонував спільний знайомий і сказав, що Наталя в лікарні. Щось з дитиною. Але він лише полегшено зітхнув – у нього буде дитина від Людмили.

Людмила швидко одружила його на собі. Весілля було розкішним, на кілька сотень гостей, серед яких були лише міністри, бізнесмени та судді. Вони одразу переїхали в той самий величезний заміський будинок. Але вже за місяць після весілля Людмила заявила, що почувається погано через майбутнє поповнення в сім’ї й їй терміново потрібно їхати на обстеження та лікування до столичної приватної клініки. Вона поїхала разом зі своєю матір’ю, залишивши Матвія в місті керувати справами.

Він сильно переживав, телефонував щодня, але теща постійно обривала розмови, мовляв, Людмилі не можна хвилюватися, лікарі проводять складні процедури, потрібен повний спокій. Вони повернулися через три тижні. Людмила одразу піднялася в спальню й закрилася там, а теща сіла з Матвієм у просторій кухні, обробленій дорогим гранітом.

— Сядь, Матвію, — сказала вона, витираючи сухі очі дорогою хусткою. — Немає більше нашого хлопчика. Лікарі в столиці зробили все, що могли, але організм Людочки не витримав навантаження. Поповнення не буде. Головне, що її саму врятували. Ти тепер повинен виконувати всі її бажання, не сперечатися й у всьому підтримувати.

Матвій тоді ледве переніс цю звістку. Він вважав це своєю особистою карою за те, що зрадив Наталю. Він намагався бути ідеальним чоловіком, терпів усі примхи Людмили, її холодність і постійні дорікання. Грошей ставало все більше, тесть забезпечив йому стабільне просування по службі, вони купували нову нерухомість, але спільних дітей у них більше так і не народилося — Людмила заявила, що після тієї ситуації лікарі взагалі заборонили їй думати про поповнення в сім’ї.

Правда спливла випадково, коли Матвій уже понад десять років прожив у цій родині. Теща вже була прикута до ліжка в їхньому будинку й перед самим кінцем, мабуть, вирішила полегшити душу, або просто від старечої злості на доньку, яка рідко до неї заходила, покликала Матвія до себе.

— Послухай мене, Матвію, — тихо прохрипіла вона, тримаючи його за рукав. — Гріх на мені лежить, хочу розказати. Не було тоді ніякої дитини в Людмили, коли ми тебе з родини забирали. Ми все це вигадали з нею, щоб ти швидше від своєї пішов і почав на нашого батька працювати. Довідки зробили, а в столиці просто три тижні в закритому санаторії відпочивали. Прости, якщо зможеш, бо мені скоро йти туди…

Матвій тоді вийшов із кімнати, сів у машину й цілу ніч просто їздив порожніми нічними вулицями міста. Йому кортіло повернутися, вигнати Людмилу з дому, розбити всі ці дорогі кришталеві люстри й піти геть. Але коли під ранок він зупинився біля будинку, то тверезо зважив усе: цей триповерховий особняк, дорогі машини, рахунки в закордонних банках, його посада в фонді — усе це юридично належало Людмилі або було записано на її батька через складні трасти. Якщо він зараз піде й грюкне дверима — він залишиться на вулиці без копійки грошей, без роботи й без майбутнього. Звичка до ситого, комфортного життя виявилися сильнішими за залишки гордості. Він промовчав. Зайшов у дім, умився холодною водою й сів снідати разом із дружиною, удаючи, що нічого не сталося.

Людмила відчувала його мовчазну байдужість і відповідала на неї ще більшою дратівливістю, постійним контролем та неймовірною скупістю. Вона рахувала кожну витрачену копійку на господарство, прискіпливо перевіряла рахунки від обслуговуючого персоналу й постійно дорікала йому тим, що він усім завдячує її батькові.

— Чоловіче, ви будете брати ці кріплення чи ні? — голос продавця-консультанта повернув Матвія до реальності.

Він здригнувся, подивився на металеві деталі в руці, які вимагала Людмила, швидко кинув їх у кошик і попрямував до каси. На Наталю він більше не оглядався — просто не міг змусити себе побачити її щасливе обличчя ще раз.

Матвій повернувся додому, коли сонце вже починало сідати, заливаючи терасу яскравим бурштиновим світлом. Дизайнери вже поїхали. Людмила сиділа за тим самим столом, переглядаючи якісь ескізи.

— Купив кріплення? — запитала вона, навіть не підводячи голови. — Давай сюди. Іди перевдягнися до вечері, кухар приготував запечену рибу. І не забудь, що завтра зранку приїдуть робітники демонтувати мармур у вітальні. Тобі треба буде контролювати процес, щоб вони не подряпали дубові панелі на стінах.

Матвій мовчки поклав пластиковий пакет із кріпленнями на стіл поруч із її ноутбуком.

— Ти мене чуєш взагалі? — Людмила нарешті відірвалася від ескізів і незадоволено подивилася на нього. — Чого ти мовчиш весь день? На роботі знову якісь перевірки чи що? Твій начальник дзвонив, питав за квартальний звіт. Ти підготував документи?

— Підготував, — тихо сказав Матвій, дивлячись на ідеально рівну поверхню столу. — Все я підготував, Людмило.

— Ну то й добре. Завтра зранку щоб був удома, нікуди не їдь. Робітники приїдуть о восьмій, треба все відімкнути й показати, де інструменти складати. І стеж за ними, бо ці будівельники вічно все псують, якщо за ними не наглядати.

Вона закрила ноутбук, зібрала папери й пішла в будинок, важко шльопаючи дорогими шкіряними капцями по підлозі.

Матвій залишився на терасі один. Навколо панувала тиша, яку порушував лише ледве чутний шум автоматичної системи поливу газону в кутку двору. Вода тонкими блискучими цівками розліталася по ідеальній траві, виблискуючи в променях вечірнього сонця.

Він сів у крісло, заплющив очі й прихилився головою до плетеної спинки. У голові досі чітко лунав той щирий, живий сміх Наталі, який він почув у магазині дві години тому. Цей сміх тепер здавався йому вироком. Він згадав свій страх бідності, свій вибір на користь цього триповерхового особняка, цих кондиціонерів і мармурових підлог. Навіщо йому тепер цей граніт, який хоче замовити Людмила? Навіщо ці мільйони на рахунках, цей ідеальний газон і запечена риба на вечерю, якщо в цьому величезному будинку немає жодної живої душі, а сам він давно перетворився на додаток до чужого багатства.

Зсередини будинку знову почувся рівний, високий голос дружини:

— Матвію! Вечеря на столі, скільки можна там сидіти? Все холоне!

Він повільно підвівся, поправив сорочку й покрокував по холодному мармуру тераси всередину будинку, де на нього чекала чергова мовчазна вечеря.