Через велике лікарняне вікно на першому поверсі було видно весь двір, залитий сірим дощовим світлом. Скло покрилося дрібними краплями, які повільно сповзали донизу, залишаючи чисті доріжки. Христина стояла біля підвіконня, міцно притискаючи до себе маленький згорток у байковій ковдрі.

Дитина була зовсім невагомою, ледь відчутною в руках, але саме ця невагомість змушувала її тримати пальці напруженими. Поруч, буквально в кроці від неї, стояла інша жінка. Вони опинилися в цій палаті лише кілька годин тому.

Сусідка дивилася туди ж, у двір, де на асфальті розпливалися калюжі від безперервної зливи.

Христина повернула голову і вперше по-справжньому роздивилася її обличчя. У голові миттєво спалахнув той вечірній телефонний дзвінок, який перекреслив попередні кілька років її життя. Тоді чужий, абсолютно спокійний жіночий голос назвався Оксаною і просто поставив її перед фактом, що у них із Віктором буде дитина, тому тримати його немає жодного сенсу.

Христина добре пам’ятала, як після тих слів у неї заніміли руки, як вона годинами сиділа на кухні біля холодного чайника, не знаючи, що робити далі. Вона тоді перебирала в голові сотні варіантів: хотіла шукати цю жінку, виясняти стосунки, благати Віктора залишитися, думати, як повернути його в порожню квартиру. Усі ті думки про порятунок шлюбу, який уже давно тріщав по швах, зараз здалися їй чимось далеким і чужим. Тепер ця сама Оксана стояла поруч, так само тримаючи на руках немовля, і дивилася на чоловіків під вікном.

Там, на подвір’ї, під парасольками стояли двоє. Віктор тупцював біля клумби, засунувши руки в кишені куртки, час від часу піднімаючи голову і намагаючись розгледіти щось у склі. Поруч із ним стояв Андрій, який приїхав сюди ще вночі, щойно Христину завезли в приймальне відділення. Він помітив дружину у вікні, підняв руку і трохи ніяково помахав їй, переступаючи з ноги на ногу. Його куртка зовсім промокла, але він навіть не намагався сховатися під дашок під’їзду.

Сусідка по палаті легенько торкнулася пальцем щоки своєї дитини і тихо, майже шепотом, звернулася до Христини, не повертаючи голови:

— Ваш теж усю ніч під дверима сидів? Мій он тільки під ранок приїхав, каже, що на роботі затримали терміново.

— Мій приїхав одразу, як усе почалося, — відповіла Христина, дивлячись на Андрія. — Він взагалі не хотів відпускати мене саму в машину.

— Це добре, коли так, — зітхнула Оксана, поправляючи край ковдри. — Мій Віктор зазвичай дуже зайнятий. Постійно якісь справи, дзвінки, вечірні зустрічі. Я вже навіть звикла, що його ніколи немає вдома в потрібний момент. Але сьогодні все-таки прийшов, хоч і запізнився.

Христина змовчала. Вона дивилася на Віктора і згадувала, як колись так само чекала його з роботи, як вислуховувала його постійні докори про те, що в їхньому домі не чутно дитячого сміху і немає заради кого старатися. Тоді він часто повертався додому лише під ранок, коли на вулиці вже сіріло. Христина годинами сиділа в коридорі, слухаючи, як він крутиться в замку ключем, а потім довго сидить на кухні, не бажаючи навіть розмовляти. Вона намагалася догодити йому, готувала вечері, заварювала міцний чай, сподіваючись, що все налагодиться. Але розмови ставали дедалі коротшими, а його невдоволення — більшим.

— Ви давно разом? — запитала Оксана, розглядаючи Андрія через скло.

— Не дуже, — Христина перехватила дитину зручніше. — Майже рік. Ми познайомилися випадково, коли я поверталася з відпочинку.

— А ми ось тільки розписалися кілька місяців тому, — сказала Оксана, і в її голосі почулася легка тривога. — До того просто жили разом. Важко все починалося, з чужими сімейними драмами. Він довго не міг піти з минулого, усе щось його там тримало. Я стільки нервів через це втратила, поки все владналося.

Христина відійшла від вікна першою. Вона підійшла до свого ліжка, обережно поклала сина на рівну поверхню і сіла на край матраца, який тихо рипнув під її вагою. Спогади про минуле знову накотилися, але тепер вони не викликали того колишнього болю. Вона згадала свій останній день на роботі перед тим, як поїхати за безкоштовною путівкою в санаторій. Головний керівник тоді буквально виставив її за двері, помітивши її вкрай пригнічений стан після того, як чоловік пішов.

В палаті Оксана повільно їла суп, дивлячись у простір перед собою.

— Мій Віктор хотів сина, — раптом сказала вона, опустивши ложку в тарілку. — Постійно повторював, що чоловікові потрібен спадкоємець, що без цього сім’я — не сім’я. Коли дізнався, що буде хлопчик, навіть накупив якихось іграшок заздалегідь. Але зараз дивиться на вікно так, ніби не знає, що з усім цим робити.

— Він завжди такий, коли треба приймати рішення, — мимохідь зауважила Христина, але одразу пошкодувала про свої слова.

— Звідки ви знаєте? — Оксана примружилася, уважно вдивляючись у її обличчя.

— Просто багато досвіду по роботі, — швидко зорієнтувалася Христина, переводячи погляд на стіну.

Оксана нічого не відповіла, продовжуючи обідати. Христина лягла на бік, підклавши руку під голову, і заплющила очі.

Вона згадала свою поїздку в Одесу, порожнє купе поїзда і провідника Андрія, який приніс їй чай у склянці з важким металевим підсклянником. Він тоді просто підсів навпроти, помітивши її заплакані очі, і почав розповідати якісь прості, життєві історії про своїх пасажирів, про дальні рейси, про те, як часто люди їдуть кудись просто для того, щоб втекти від самих себе.

Вони проговорили майже до самого ранку, а через тиждень після її повернення він прийшов до неї додому з простим букетом квітів, які купив на привокзальному ринку. Це було так просто, що Христина вперше за довгий час відчула себе в безпеці.

— Мені здається, ваш чоловік дуже вас любить, — тихо сказала Оксана, підходячи до свого ліжка і беручи дитину на руки. — Він навіть нікуди не відходить. Мій он уже кудись телефонує, мабуть, знову по роботі викликають.

— Він просто обіцяв, що буде поруч, — відповіла Христина, піднімаючись із ліжка. — І він завжди тримає слово.

Вона підійшла до вікна, тримаючи сина, і знову кивнула Андрію. Той посміхнувся у відповідь, приклавши долоню до скла з того боку, ніби намагався торкнутися її крізь прозору перегороду. Оксана встала поруч, притискаючи до себе свій згорток.

Два чоловіки на подвір’ї дивилися на одне й те саме вікно, кожен на свою дитину, і не знали скільки між ними спільного.