Довго я в мами приходила до тями, коли чоловік знайшов собі іншу і так закохався, що не подивився, що у нього дитина, а сказав, що квартира його і він хоче бути щасливим. Я не знала, як це пережити, мама не знала, як мені допомогти і відправили мене в село до бабусі.
– Доню, нам на роботу треба ходити, а ти геть до тями не приходиш, а в бабусі купа вільного часу і за тобою пригляне і за Даринкою, а ми на вихідні приїжджатимемо.
Бабуся мене зустріла з розумінням, в душу не лізла, але й не підтримувала розмови про мого колишнього.
– Що вже говорити, дитино, то вже минуле. Забудь його і не згадуй.
– Я його не забуду і йому не забуду, як і його всій родині, що всім не була я така, як треба, під’юджували його і не подивилися, що дитина у нас. Вони ніколи Даринку не побачать, я їх знати не хочу і на поріг не пущу!
– А оце припини, – сказала бабуся, – Дитина твоя попереду має ціле життя і треба аби їй в житті допомагали, а не палиці в колеса ставили. Ти не хочеш аби твою дитину щиро любили?
– Хочу…
– Тоді ти даси бачитися їм з нею, навіть батько хай до дитини йде. Не переч.
Я бабусю слухала краєм вуха, бо була певна, що знати їх не хочу і все.
В бабусі кожен день була робота, тому думок на Вадима було все менше і менше. Звичайно, що бувало, що й до ранку не могла від думок заснути.
Одного тижня батьки приїхали не самі, а зі свекрами.
– Я не заохочую таку поведінку сина, – сказав свекор, – але ми не хочемо аби онучка росла без нас. Ми її дідусь і бабуся. Анно, зарано казати щось про прощення, але це наша онучка.
– Добре, – кивнула я, бо що було робити, коли донька вже біла в свекрухи на руках.
Довгі роки я не могла їм щиро пробачити, розуміла, що вони люблять її дуже, але серце все одно казало, що й вони винні в тому, що Вадим мене покинув.
Йшов час і я вже навіть на побачення ходила, жила в батьків і збирала на власне житло.
– Аню, – прийшли знову свекри, – ми маємо для вас чудову новину. Вадим виїжджає з країни на зовсім. Тому можете жити в вашій старій квартирі.
Я дуже зраділа, але потім подумала, що знову те все відчую, що п’ять років тому, але ні, то була моя квартира, де мені все було знайоме і мною обставлене. Нова дружина майже нічого не змінила.
Я не платила нічого свекрам, про юридичне питання щодо квартири не питалася, бо жити в гарній квартирі і просто платити за комуналку – то неймовірна удача в наш час.
Далі мені трапився хороший чоловік і ми створили з ним родину. Час просто летів, вже моя доня – випускниця і дідусь і бабуся дарують їй офіційно квартиру, в якій ми всі живемо.
– Буде мати своє, для дівчини це дуже важливо.
Я подякувала свекрам. Адже вони люди не дуже заможні і це справжній королівський подарунок.
– Вадим не планує вертатися, Аню, тому ви – наша єдина надія на те, що хтось нас догляне на старість.
– Та це й так зрозуміло, я буду вас доглядати й без квартири, бо ви мені дуже допомогли, – відказала я.
Це щира правда, бо я не знала, що таке зібрати доньку в школу, все від портфеля до взуття купували вони. Вони купували їй вартісні подарунки, як от телефони чи комп’ютер, Вадим якщо й висилав кілька доларів на її день народження і це було добре.
Саме через таку доброту свекрів мені не так пече, що Вадим всі ці роки був таким байдужим батьком.
А ще дуже дякую своїй бабусі, яка колись мені сказала дуже важливі слова, просто тоді я не могла їх сприйняти, все через свою «Я» пропускала і не думала про те, що біля мене дитина, яка може всіх нас об’єднати.
Мої батьки дружать зі свекрами, мої нові свекри дружать з моїми свекрами, у нас такі великі посиденьки, що вже думаємо з чоловіком купити будинок в селі і всіх туди запрошувати.
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
